Читати книгу - "Лист до короля"

Тіурі почув усі ці слова і зрозумів, чому Паккі останнім часом мовчав: ось що його непокоїло. Він шкодував щодо свого рішення залишитися з Тіурі й іти до Дагонатбурга.

— Що мені робити, Менауресе? — запитав Паккі.

Тіурі зніяковів, що почув слова, призначені не йому. Але, може, воно й на краще. Сам Паккі напевно не насмілився б йому зізнатися.

— Ти маєш вирішити сам, Паккі, — пролунала відповідь відлюдника.

— Саме цього я й не можу зробити. Та я, власне, знаю, що мушу робити. Я обіцяв.

— Скажи чесно — ти хочеш залишитися в горах?

Деякий час було тихо. Потім Паккі тихо промовив:

— Так. Але я просив, аби він узяв мене з собою. І я не хочу, щоб він подумав, що я зраджую його і покидаю у скрутну для нього хвилину, тому що.

— Тому що? — запитав відлюдник спокійно.

— Він боїться, що тепер король Дагонат не посвятить його в лицарі. Раптом він подумає, що я саме тому не хочу з ним іти.

— Він, звісно ж, ніколи так не подумає, — заперечив відлюдник.

«Звісно, не подумаю», — подумки повторив Тіурі.

— Але ж річ не в тому, — провадив далі Паккі. — Це. ну так, я вже сказав. Я був такий радий знову опинитися тут і зрозумів, що хочу залишитися. І все ж — це так дивно, Менауресе, — мені хочеться спуститися вниз, але я відчуваю себе нещасним від самої лише думки про прощання і, можливо, шкодуватиму про це. Та якщо я піду з ним, то відчуватиму тугу за горами.

— Так, — мовив Менаурес, — підеш ти чи залишишся, завжди буде щось, за чим ти тужитимеш. Протягом усього життя тобі доведеться з чимось розставатися. Та якщо тобі дужче за все хочеться залишитися тут, якщо ти думаєш, що твоє місце тут, ти мусиш чесно сказати про це Тіурі. Він не гніватиметься на тебе.

«Ні, звісно, ні», — говорив Тіурі подумки. Навіть уявити собі неможливо, щоб він через це розгнівався на Паккі! Та юнак зажурився. Йому буде сумно без друга. Невже те, що сказав відлюдник, правда, і все життя йому доведеться з чимось прощатися?

Коли Паккі повернувся й ліг, Тіурі вдав, що спить. Деякий час він не міг заснути, хоча й одразу вирішив, що саме скаже своєму другові наступного дня.

3. Прощання з Паккі

Послухай, Паккі, — сказав Тіурі наступного ранку (друзі сиділи на камені біля джерела Блакитної річки), — я знаю, що тобі було б ліпше лишитися в горах.

— Чому ти так думаєш. — почав було Паккі, проте Тіурі не дав йому договорити.

— Підеш ти зі мною чи ні, ми залишимося добрими друзями. Ти належиш горам, я — королівству Дагона-та. Так уже сталося. Адже і я не можу тут залишитися, навіть якби ти попросив.

— Але я ж хотів стати твоїм зброєносцем!

— Так, ти цього хотів, але я не ображатимуся, якщо ти змінив свою думку. Маю зізнатися відверто: вчора я чув твою розмову з Менауресом.

— Гм-м, — пробурмотів Паккі, опустивши голову, -якщо ти все чув, мені нема чого додати. Це кепсько, Тіурі, але, гадаю, мені краще залишитися тут.

— Чому кепсько? — запитав Тіурі спокійно. — Я чудово тебе розумію.

— Ні, ти цього не розумієш. Саме тому мені й прикро, що я не можу піти разом з тобою. Я залюбки побачив би Дагонатбург, адже я там ніколи не був, хай навіть він не такий красивий, як Унавенстадт. Але опинись я там, шкодуватиму за горами. Серед усіх цих лицарів і зброєносців я не почуватимуся вільно, як у рідному краї. Тобі звично, ти належиш до них...

— Ти теж звик би до цього, але кажу вкотре: ти геть не зобов’язаний іти зі мною.

— Якби я точно знав, чого хочу, — зітхнув Паккі. І кинув сумний погляд на гори й долини.

— Твоє місце тут, — заявив Тіурі рішуче, — тож тут і залишайся. Це ж дуже просто.

Тут Менаурес визирнув з хижки й покликав їх до сніданку.

— Поговорили? Що ти вирішив, Паккі?

— Паккі залишається тут, у горах, — відповів Тіурі за товариша.

Відлюдник, загадково усміхаючись, поглянув спершу на одного, потім на другого.

— Тож вирішено. Ти коли вирушаєш, Тіурі?

— Може ще день тут перепочинеш? — запитав Паккі.

Тіурі похитав головою:

— Ні, краще не треба. Поснідаю та й піду.

Відлюдник кивнув.

— Чи ти не проти, якщо я тебе трохи проведу? — запитав Паккі, зітхнувши.

— Звісно, ні.

Тіурі попрощався з Менауресом, отримав його благословення, і вони з Паккі пішли дорогою уздовж Блакитної річки. Пригнічені розлукою, друзі говорили мало. Проминувши ущелину, у яку мало не впав Ярро, Тіурі зупинився.

— Чи не час нам прощатися? Ти маєш повернутися засвітла.

— Так. — нерішуче промимрив Паккі. — Та я міг би провести тебе ще, — додав він з натхненням, — аж до Дагонатбурга.

— Не треба.

— Чому?

— Попрощаємося ліпше зараз, не відкладаючи на потім. Ти зможеш коли-небудь навідати мене в Даго-натбурзі. І я, звісно, якось навідаю тебе!

Паккі повеселішав.

— Так, неодмінно навідай.

— Можеш не сумніватися!

Якийсь час вони дивилися один на одного, а потім відвели очі вбік.

— Так, — промовив Тіурі нарешті, — усього найкращого. Не знаю, як і дякувати тобі за все, що ти зробив.

— Та помовч уже!

— Усього тобі найкращого, — повторив Тіурі. — Я не хочу казати «прощавай».

— Ні, будь ласка, не треба!

Вони потиснули один одному руки й сказали:

— До побачення!

Тіурі повернувся й поспішив далі вниз. Трохи згодом він обернувся. Там, на пагорбі, стояв Паккі й махав йому рукою. Обличчя його він уже не міг розгледіти.

«Цікаво, він теж плаче?» — подумав Тіурі, махаючи у відповідь. Коли він обернувся ще раз, Паккі не було видно.

Без супутника Тіурі відчув себе самотнім. Він швидко йшов уперед, хоча іноді запитував себе, чому він так поспішає. Він більше не