Читати книгу - "Бенкет круків"

— Про війну я знаю не менше за тебе, Вороняче Око,— сказала Аша.— Ейгон Таргарієн завоював Вестерос за допомогою драконів.

— І ми зробимо те саме,— пообіцяв Юрон Грейджой.— Той ріг, який ви чули сьогодні, я знайшов серед димних руїн Валірії, куди ніхто, крім мене, й не наважується поткнутися. Ви чули, як він сурмить, яку силу він має. Це драконячий ріг, окутий червоним золотом і валірійською крицею, з вирізьбленими заклинаннями. В такі роги сурмили давні повелителі драконів, поки їх не забрала Руїна. З цим рогом, залізні, я зможу приборкати драконів.

Аша голосно розреготалася.

— Більше користі було б з рогу, здатного приборкувати кіз, Вороняче Око. Бо драконів немає.

— Помиляєшся знову, дівчинко. Є трійко, і я знаю, де їх шукати. Певен, це варто плавникової корони.

— ЮРОН! — закричав Ліворукий Лукас Код.

— ЮРОН! ВОРОНЯЧЕ ОКО! ЮРОН! — підхопив Рудий Весляр.

Німаки й напівкровки з «Тиші» відчинили Юронові скрині й розсипали перед капітанами й королями дари. І тут до жерця долинув голос Гото Гарло, який набрав повні жмені золота. А потім голос Ґорольда Гудбразера і Ерика Бийковадло.

— ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН!

Крик наростав, перетворюючись на ревисько.

— ЮРОН! ЮРОН! ВОРОНЯЧЕ ОКО! ЮРОН КОРОЛЬ!

Він котився горою Наґа, наче бог штормів торохтів хмарами.

— ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН!

Навіть жерця можуть опосісти сумніви. Навіть пророк може вжахнутися. Ейрон Мокрочубий зазирнув собі в душу в пошуках бога — але душа мовчала. В той час як тисячі голосів викрикували братове ім'я, Ейрон чув тільки скрегіт іржавих залізних завіс.

Брієнна

На схід від Сутінь-долу виросли пагорби, дикі й незаймані, й сосни обступили подорожніх, наче військо мовчазних сіро-зелених солдатів.

Спритний Дик запевнив, що вздовж берега дорога найкоротша й найлегша, отож затока майже повсякчас залишалася в полі зору. Поступово містечка й села на березі меншали й траплялися дедалі рідше. Надвечір зазвичай шукали заїзд, щоб зупинитися. Крабб лягав спати з рештою мандрівників, а для себе й для Подрика Брієнна брала окрему кімнату.

— Спати всім разом було б дешевше, м'леді,— казав Спритний Дик.— Ви б могли покласти біля себе меча. Старий Дик — людина сумирна. Шляхетний як лицар і чистий як білий день.

— Дні стають коротші й сіріші,— зауважила Брієнна.

— Ну, таки правда. Якщо не довіряєте мені, щоб пустити в ліжко, я міг би поспати й на підлозі, м'леді.

— Тільки не в мене.

— З ваших слів можна подумати, що ви взагалі мені не довіряєте.

— Довіру ще заробити слід. Так само як і золото.

— Як скажете, м'леді,— мовив Крабб,— але на північ звідси, де закінчується дорога, вам доведеться довіряти Дикові. Якби я хотів мечем відібрати у вас гроші, хто б мене зупинив?

— У вас меча немає. А в мене є.

Зачинивши двері, які розділяли їх, Брієнна ще деякий час постояла, дослухаючись, поки не впевнилася, що він пішов. Хай який він спритний, Дик Крабб — це не Джеймі Ланістер, не Маячливе Мишеня, ба навіть не Гамфрі Вагстаф. Він дрібний і худий від недоїдання, з обладунків у нього хіба що пом'ятий напівшолом, весь у плямах іржі. Замість меча Дик носить старий щербатий кинджал.

— Подрику,— мовила Брієнна,— скоро всі заїзди закінчаться, даху над головою не буде. Нашому проводиреві я не довіряю. Коли ми ночуватимемо, зможеш за мною наглянути, поки я спатиму?

— Чатувати, міледі? Сер,— він поміркував.— У мене є меч. Якщо Крабб спробує вас скривдити, я можу його зарубати.

— Ні,— суворо відказала вона.— Битися з ним не треба. Просто спостерігай за ним, коли я спатиму, й буди мене, якщо він поводитиметься підозріло. Я легко прокидаюся, ось побачиш.

Крабб свою справжню натуру виявив уже на другий день, коли зупинилися напувати коней. Брієнна пішла в кущі до вітру. Присідаючи навпочіпки, вона почула Подриків голос:

— Ви що робите? Ану геть звідти!

Закінчивши, Брієнна швидко натягнула бриджі й, повернувшись на дорогу, заскочила Спритного Дика за тим, що він змивав з пальців борошно.

— У саквах моїх ніяких драконів ти не знайдеш,— сказала до нього Брієнна.— Золото я завжди ношу з собою.

Трохи монет лежало в гамані, що висів на ремені, а решта були заховані в двох потаємних кишенях на одязі. Товстий гаман у саквах натоптаний був малими й великими мідяками — пенсами й півпенсами, чотирипенсовиками й зірками... і білим борошном, щоб здавався тугішим. Борошно вона купила в кухаря в «Сімох мечах», коли виїжджала з Сутінь-долу.

— Дик нічого такого не мав на увазі, м'леді,— розчепірив чолов'яга білі від борошна пальці: мовляв, я беззбройний.— Хотів просто перевірити, чи справді ви маєте дракони, які пообіцяли мені. На світі повно ошуканців, ладних обдурити чесну людину. Але ви не така.

Брієнна тільки й сподівалася, що проводир з нього кращий, ніж злодій.

— Час їхати,— мовила вона, сідаючи на коня.

Дорогою, на самоті, Дик часто співав — не цілі пісні, а рядочок звідси, куплетик звідти. Брієнна підозрювала, що так він намагається причарувати її, змусити її втратити пильність. Іноді він навіть заохочував Брієнну й Подрика долучитися до нього, але марно. Хлопчак занадто соромився, язика йому не розв'язати, а Брієнна не співала ніколи. «А ти співала для батька? — запитала її якось леді Старк.— А для лорда Ренлі?» Таж ні, Брієнна не співала, ніколи не співала, хоча й хотіла... хотіла...

Коли не співав, Спритний Дик балакав — розважав їх оповідками про мис Ломиклішню. В кожній темній долині є свій володар, розповідав він, і об'єднує їх хіба що недовіра до чужинців. У їхніх жилах біжить темна й густа кров перших людей.

— Андали намагалися взяти Ломиклішню, але спливли кров'ю в долинах і потопилися в болотах. Та от чого не домоглися їхні сини мечами, домоглися їхні доньки цілунками. Пошлюбили тих, кого не змогли звоювати, ага.

Поширити свою владу на мис Ломиклішню намагалися сутінь-дільські королі Даркліни, пробували це й Мугони з Дівоставу, а пізніше — зарозумілі Сельтигари з острова Краба. Однак ломиклішнянці знали свої болота й ліси вздовж і впоперек, як і не снилося зайдам, і в разі небезпеки зникали по печерах, що пронизували пагорби, наче стільники. Коли не було потреби битися з завойовниками, вони билися між собою. Їхня