Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нам не довелося зупинитися ні коли ми дісталися кордону Великого Лісу, ні поки ми продиралися крихітною стежкою проміж височенних дерев. Клаптик неба за верхівками дерев здавався крихітним і таким далеким.
Дерева стали у нагоді, їх товсті гілки і стовбури трохи захищали від поривів вітру, який кидався на нас на кожному кроці. Зупинитися дорівнювало змерзнути насмерть.
- Я не зустрічав такого злого вітру ніколи у своєму житті - долунав до мене братів голос.
- Маємо десь перечекати! - заволав я, але брат нічого не відповів і ми крокували далі.
Ми йшли і йшли, аж поки дивна, неприродня тяжкість не окутала мене з ніг до голови, а очі не заплющилися самі собою. Я лежав під вій вітру. Він заколисував мене, і дуже скоро я провалився у темряву…
…Я прокинувся бо хтось вимогливо тряс мене за плече. Під ковдрою було так затишно, так добре, що не хотілося прокидатися. Ліниво протягнув:
- Ще одну хвилиночку, - і перевернувся на інший бік.
- Вставай-но хлопче. Все на світі проспиш, йой.
- Встаю, вже встаю, діду.
Сів і солодко потягнувся. Дід Міхор пошкандибав до печі і примовляв собі:
- І згорять тії пироги, а йому все одно, він спить.
На слові “пироги” я підскочив, немов ужалений.
- От би так відразу, - хмикнув дід. - Давай-но, допоможи старому.
Ми миттю витягли гарячі, духмяні пироги з печі, і я поставив їх на стіл. А там вже димілася печеня, вареники з грибами і картоплею таяли під маселком. Поруч стояли миски з солониною і квашениною, і навіть горщечок з медом, а до нього коржики, макові.
- Чого стоїш? Сідай швидко, поки не захололо.
Я всівся за стіл і забувши про молитву, про діда, про усе інше, прийнявся наминати.
- Та годі тобі, годі. Залиш трохи батькам і братові, - всміхнувся дід, а в мене вареник став горлом.
- Батькам?!
- Звичайно. Тим самим, що народили тебе, невдячного, і вчили тебе ділитися, пам’ятаєш? Але ті уроки не пішли тобі на користь. Що за молодь пішла, жодної шани.
Ложка випала в мене з руки. Я вистрибнув з-за стола і побіг геть з хати. І зупинився щойно перетнув поріг. Вдихнув повні груди солодкого повітря, повного терпких ароматів скошеної трави, квітучих лип і гарячої землі. Співали соловейки, кувала зозуля в нашому садочку, де квітли мамини улюблені безсмертники, дзижчали пчілки у своєму вулику.
Я пошукав очами батька, але двір стояв пустий. Погляд сам сягнув до млину, і далі, до річки, що відблискувала на сонці. Ось там - старостин дім, а ліворуч - хата коваля. Дим там стояв коромислом, може побігти подивитися?
- Бестуже! Бестуже!
Я обернувся і придивився вдаль - то був Родосвіт!
Побіг щодуху до брата і зупинився. Захоплення змінилося у мить, щойно я побачив зяячу рану прямісінько на його животі. Згаданка від Духу Лісу. Вона щось нагадувала мені, але що саме?
- Що…що з тобою?
- То нічого, брате, нічого.
Мене поплескали по плечу і повз мене пройшов батько таким, як я запам’ятав його у день смерті. Змертвіле обличчя, кровавий одяг, шкіра і нутрощі висять лахміттям з ран.
Я обернувся до хати, з якої виходив дід, і на мить побачив за ним щось. Якусь тінь. Дві яскраві жовті цятки очей. Чорне пір'я ледь прикривало хитку постать. Жахливо-жовті очі світилися, ніби два полум'яні вогні.
Мені стало холодно, як ніколи в житті. Сонячне світло помрякло, наче на чистісіньке небо набігли хмари. Але ні. Просто небо само стало сірим, піднявся вітер, холодний і злий. Він збентежив серце, і здається, ніби душа на мить перетворилася на крихке скло, яке так легко розбити.
Мені було страшно. Так страшно, але я не міг поворухнутися. Знав, що мав щось зробити, але не знав що саме. Я вдихнув. Видихнув. Знову вдихнув. Дихальні справи самі врятували мене, і в одну мить я зміг побачити, що справді коїлося зі мною. Видіння рідних Кадничів, діда, батька - все зникло з перед моїх очей. І тоді я знову побачив ту потвору.
Потвора дивилася на щось, що лежало поруч із нею. Родосвіт! Прозорий, як і все навкруги, що я бачив. Я щодуху кинувся до нього. Припав до плеча і почав трясти щосили.
- Вставай-но!
Жовтоокий рушив прямісінько до мене. Але я вже встиг дати братові ляпаса. А потім щось дивне трапилося. Я заволав. Від обурення, від злості, від болю і тварюка на мить відскочила від нас наче здивована. Родосвіт тим часом розплющив очі і скочив на ноги. Захитався, допав до стіни і схопився за голову.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova», після закриття браузера.