Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Щось не так? – запитує її Клер. – Щось не так.

– Серцебиття дуже швидке. Вона налякана, ваша маленька дівчинка. Ви повинні заспокоїтися, Клер, і тоді дитинка заспокоїться, гаразд?

– Так боляче!

– Це тому, що вона величенька, – голос Еміт Монтаґ дуже тихий, заспокійливий. Огрядний, з вусами, наче у кита, анестезіолог дивиться на мене поверх тіла Клер; йому нудно. – Але зараз ми дамо вам коктейль снодійної та знеболювальної дії, і ви розслабитеся, та й дитинка розслабиться, гаразд? – Клер киває, погоджується. Лікарка Монтаґ посміхається. – А ви як, Генрі?

– Щось не дуже розслаблений, – намагаюся всміхнутись. Я б також не відмовився від того, що вони збираються дати Клер. Мені починає роздвоюватися в очах, утім, глибоко вдихаю, і все минає.

– От і стає краще, бачите? – каже лікарка Монтаґ. – Це – як хмаринка, що пропливає над нами; так і біль відходить: ми забираємо його та полишаємо десь обабіч дороги, а ви та ваше малятко залишаєтесь, еге ж?

Напруження сходить з лиця Клер. Її погляд спрямований на лікарку Монтаґ. Прилади пищать. Кімната у напівтемряві. А на вулиці сходить сонечко. Лікарка Монтаґ стежить за зображенням плоду на моніторі.

– Скажіть їй, що у вас усе добре і у неї все добре. Заспівайте їй пісеньку, гаразд?

– Альбо, все добре, – лагідно промовляє Клер та дивиться на мене. – Розкажи їй вірш про коханців на килимі.

Розгублено кліпаю очима, але потім згадую, який вірш вона має на увазі. Дещо соромлюся декламувати Рільке перед усіма цими людьми, втім, опановую себе та починаю говорити німецькою:

– Engel! Es wäre ein Platz, den wir nicht wissen…

– Англійською! – перебиває Клер.

– Вибач.

Пересідаю, тепер я вже біля живота Клер, спиною до Шаріс, медсестри та лікарки. Ковзаю рукою під сорочку Клер. Відчуваю контури Альби крізь гарячу шкіру Клер.

– Ангеле! – звертаюся до Клер, наче ми на своєму ліжку, наче всю ніч займалися менш важливими справами.

Янголе, місце б було, нами не знане, щоб там

показали закохані на невисловленному килимі

те, до чого вони тут нездатні одвіку – свої

мужні високі постаті сердечного пориву,

башти із власної пристрасті, власні сходи

давні й розхитані, лише зіперті одні на одні, —

бо під собою ґрунту ніколи не мали.

І змогли б, оточені глядачами,

незчисленні мовчазні мерці.

Чи кинули б потім останні свої, все ощаджувані

і завше приховувані, нам невідомі, вічно

дійсні монети щастя перед цією нарешті

справді усміхненою парою

на притишений килим?[53]

– От так, – каже лікарка Монтаґ, вимикаючи монітор, – і всі заспокоїлися.

Вона привітно усміхається до нас та плавно виходить за двері, а за нею і медсестра. Випадково піймаю погляд анестезіолога, чий вираз обличчя чітко проказує мені: «Що ж ти за ганчірка така!»

Клер: Сходить сонце; нерухомо лежу на цьому дивному ліжку в рожевій палаті. А десь, у незнаній країні, – моя Альба, яка ще досі в утробі, видряпується додому, або ж із дому. Біль ущухнув, але знаю, що ненадовго, що хандрить десь у кутку чи під ліжком і вигулькне тоді, коли найменше його чекатиму. Перейми хапають і відпускають, якісь віддалені, приглушені, як передзвін дзвонів крізь туман. Генрі лежить поруч мене. Люди приходять та йдуть. Таке відчуття, ніби хочу блювати, але не блюю. Шаріс виймає з паперового стаканчика стружку з кубиків льоду та дає мені; на смак вони, мов старий залежаний сніг. Дивлюсь на трубочки та червоне блимаюче світло й думаю про маму. Дихаю. Генрі спостерігає за мною. Він такий напружений та нещасливий! Знову починаю хвилюватися, що він може зникнути.

– Усе нормально, – запевняю його.

Він киває. Гладить мій живіт. Пітнію. Тут так спекотно! Заходить медсестра та перевіряє мій стан. І Еміт також. У цій гущі людей почуваюся самотньою разом із Альбою. «Усе добре, – кажу їй, – ти все правильно робиш, мені зовсім не болить». Підводиться Генрі та ходить туди-сюди, аж поки не прошу його припинити це ходіння. Таке відчуття, мовби усі мої органи ожили та стали якимись створіннями: у кожного власні справи, усі поспішають на свій потяг. Альба стрімголов мчить мною: цей екскаватор з плоті та кісток, що утворилися з моєї плоті та кісток, заглиблювач у мої глибини. Уявляю, як вона пливе у мені, як падає у спокій вранішньої водойми, а вода розходиться від її швидкості. Уявляю її личко, хочу побачити його. Кажу анестезіологу, що хочу відчути хоча б щось. Поступово оніміння минає і повертається біль, але тепер це вже інший біль. Це нормальний біль. Минає час.

Час минає, а біль накочується та відступає, мовби жінка, яка стоїть біля прасувальної дошки та рухає праскою вперед-назад, вперед-назад по білій скатертині. Заходить Еміт та повідомляє, що настав час: треба йти до пологової палати. Мене голять, миють, кладуть на ноші-каталку та везуть коридорами. Бачу стелю, що пролітає наді мною; ми з Альбою котимося назустріч одна одній, Генрі йде поруч із нами. У пологовій палаті усе зелене та біле. Чую запах дезінфікувальних засобів, вони нагадують мені Ету. Хочу бачити її тут, проте вона у Медовларку. Підводжу очі на Генрі: на ньому хірургічний халат. Подумалось: чому ми тут? Ми ж повинні бути вдома! А потім відчуваю, що Альба робить посмик, і я, не думаючи, підштовхую її; ми робимо це знову і знову, мовби у якійсь грі, мовби у пісні. Хтось поруч промовляє:

– Гей, а куди подівся татусь?

Озираюся довкола, а Генрі немає. Тут його немає! І думаю: чорт би його забрав. Але ні, не цього я хочу, Боже, ні. Проте Альба вже виходить, вона виходить, і раптом бачу Генрі. Він ледь переставляє ноги, дезорієнтований, голий, – але він тут, він тут! Еміт вигукує:

– Sacre Dieu![54] – й відразу ж: – О, бачу голівку!

Напружуюсь; голівка Альби виходить, кладу руку, щоби доторкнутися до її голівоньки, її тендітної слизької мокрої ніжної голівоньки. І напружуюсь, напружуюсь, відтак Альба падає прямісінько Генрі у руки, що вже чекають на свою дитинку. Хтось скрикує: «Ой!», а я враз порожнію, стаю вільною, і чую такий звук, мовби голка старої вінілової платівки потрапляє не на ту смугу. Відтак Альба починає кричати. Ось вона – тут, раптово! – хтось кладе її на мій живіт; дивлюся на її