Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— Ми знайшли вас, коли ви спали на узбіччі, — каже вона голосно, поклавши руку мені на коліно. — А ваша автівка виявилася за кілька миль звідти, наш візник спробував був її завести, але не подужав.

— Я Дональд Девіс, — кажу, відчуваючи неймовірне полегшення.

Востаннє, коли був у цій подобі, я мчав автівкою цілу ніч, аж допоки не благословилося на світ, і нарешті кинув авто, коли закінчилося пальне. Потім я кілька годин чвалав до селища дорогою, якій не було кінця-краю, і врешті-решт знепритомнів від утоми, ані на крок не наблизившись до мети. Мабуть, Девіс проспав цілий день і саме це врятувало його від Лакеєвої люті.

Моровий Лікар попереджав мене, що я знову повернуся в подобу Девіса, коли той отямиться. Але я й уявити був не годен, що це відбудеться в кареті, що Девіса врятують і привезуть назад до Блекгіту.

Нарешті мені пощастило!

— Красуне моя! — кажу я, обхопивши долонями обличчя моєї рятівниці, і гучно цьомаю її просто в губенята. — Ви й не уявляєте, як ви мені допомогли!

Перш ніж вона встигає відповісти, я визираю з вікна.

Уже вечір, ліхтарі на кареті погойдуються, радше ледь цідячи світлом у темряву, ніж розганяючи її. Ми в одній з тих трьох карет, що прямують із селища до маєтку, уздовж дороги вишикувалися ще близько дванадцяти, їхні візники дають хропака або теревенять, зібравшись купками й передаючи один одному недопалок цигарки. З маєтку чути музику й гучний сміх, достатньо дзвінкий, щоб здолати доволі велику відстань. Бал саме в розпалі.

Мене поймає раптова надія.

Евелін іще не вирушила до дзеркального ставка, а це означає, що в мене ще залишається час, щоб довідатися в Майкла, чи є в нього спільники. І навіть якщо для цього вже запізно, то я все одно можу влаштувати засідку Лакеєві, коли він прийде до оранжереї вбивати Рештона, і дізнаюся, де він тримає Анну.

«Не виходьте з карети».

— Будемо в Блекгіті за кілька хвилин, міледі, — гукає звідкілясь згори візник.

Я визираю у віконечко. Будинок просто перед нами, стайня — трохи далі праворуч. Саме в стайні зберігаються рушниці, і, якщо я не дурень, треба озброїтися, перш ніж улаштовувати засідку Лакеєві.

Розчахнувши дверцята, вистрибую з карети, підсковзуюся на вологій бруківці, незграбно падаю. Леді верещать, візник щось горлає мені в спину, а я спинаюся на ноги й шкандибаю до вогників там, удалині. Моровий Лікар попереджав мене, що послідовність подій цього дня зумовлена характером тих, хто його проживає. Можу хіба сподіватися, що це правда й що фортуна нині в доброму гуморі, бо якщо ні, то я занапастив нас обох — і Анну, і себе.

У світлі жарівниць стайничі розпрягають коней, ведуть зморених тварин до стаєнь. Вони працюють швидко, але й самі втомлені такою мірою, що майже нездатні говорити. Я підступаюся до найближчого до мене хлопця, який, попри зливу, вдягнений у саму лише бавовняну сорочку із закасаними рукавами.

— Де ви тримаєте рушниці? — питаю я.

Він саме підтягує збрую: зціпивши зуби, намагається затягнути ремінець до останньої пряжки. Стайник, примружившись, підозріливо зиркає на мене з-під кашкета.

— Надто вже пізня година як для полювання, хіба ні? — відповідає він запитанням на запитання.

— А для нахабства ще зарано, — форкаю я, піддаючись аристократичній зверхності свого втілення. — То де ці бісові рушниці? Чи мені привести сюди лорда Гардкасла, щоб він особисто їх у вас попросив?

Оглянувши мене з голови до ніг, стайничий показує через плече на низеньку споруду з червоної цегли, з віконця якої сотається тьмяне світло.

Рушниці розставлені на дерев’яній стійці, у шухляді неподалік зберігаються коробки з набоями. Беру рушницю, обережно її заряджаю, потім укидаю ще пригорщу набоїв до кишені.

Рушниця важка; холодний уламок відваги тягне мене подвір’ям у бік Блекгіту. Груми ззираються, і, коли я до них наближаюся, розступаються, даючи мені шлях. Либонь, мене вважають схибленим багатієм, який вирішив з кимось поквитатися. Буде челяді про що пліткувати завтра вранці. Певна річ, я не той, кому варто заступати шлях. Ну й хвалити Бога. Якби вони зважилися підступитися ближче, то помітили б, який натовп моїх утілень юрмиться в мене в очах, як усі вони штовхаються, щоб ліпше бачити. Усі мої подоби так чи інакше постраждали від руки Лакея, тож тепер усі вони прагнуть бачити, як я з ним поквитаюся. Голова аж гуде від їхніх голосів, вони заважають мені зосередитися.

Здолавши близько половини шляху, помічаю вогник, що маячить у темряві попереду, і міцніше стискаю рушницю. Умощую палець на гачку.

— Це я! — гукає Деніел, перекрикуючи шум негоди.

У руці він тримає штормовий ліхтар, восковий відблиск якого підсвічує Коулріджеві обличчя й плечі. Він схожий на джина з пляшки.

— Треба поквапитися: Лакей зараз на цвинтарі, — каже Деніел. — І Анна з ним.

«Він і досі вважає, що ошукав нас».

Пестячи пальцем гачок, я озираюся на Блекгіт, намагаючись збагнути, як мені зараз ліпше діяти. Майкл наразі вже може бути в оранжереї, але я впевнений, що Деніелові відомо, де Лакей тримає Анну, і іншої нагоди дістати від нього потрібну інформацію в мене не буде.

Дві дороги, два кінці, але звідкілясь мені відомо, що одна з них веде до невдачі.

— Це наш шанс! — горлає тим часом Деніел, витираючи залиті дощем очі. — Саме та нагода, на яку ми чекали! Він там, на цвинтарі, зачаївся й чекає. Він не знає, що ми одне одного знайшли! Ми можемо заклацнути цю мишоловку й завершити все разом.

Я так довго борюкався за те, щоб змінити своє майбутнє, щоб змінити плин подій цього дня! Я це подужав і тепер розгублений, мене лякає, що всі мої дії були марні. Я врятував Евелін і зірвав задум Майкла, але це має значення лише в тому разі, якщо ми з Анною доживемо до тієї миті, коли об одинадцятій вечора все розповімо Моровому Лікареві.

Зараз я наважуюся наосліп, у мене лишилася тільки одна подоба, а отже, від рішень залежить усе.

— А що, як нам не вдасться? — відгукуюсь я. Крізь шум дощу він заледве мене чує. Струмені зливи оглушливо періщать об камені, вітер термосить дерева, хилитає їх, виє, наче лютий звір, що вирвався з клітки.

— А хіба є інший вибір? — кричить Деніел, хапаючи мене за комір. — У нас є план, а це означає, що вперше ми маємо перевагу. Треба цим скористатися.

Згадую, як уперше зустрів цього чоловіка, яким спокійним він здавався тоді, яким терпеливим і розважливим.