Читати книгу - "Вода, павутина"

А завинив я йому правду про те, що знав, що це він дзвонив у двері того пообіддя, того самого дня, коли увечері сталася трагедія.

Не чув? Не знав, що Давид дзвонив? Знав. Я завжди знав, як Давид дзвонить. Знав. Я лише вирішив собі, що не мушу цього знати. Не знати, не пригадувати — це не брак зосередженості, ані втрата здатності пригадувати. Це вибір. Людина вибирає не знати і не згадувати. Я погодився з тим, що це дзвонив хтось, хто розносить реклами. Я волів покусувати свою дружину і підстерігав її укуси, бавився з лезом ножа в оточенні пофарбованих свічечок і вдихав аромати маракуйї, вирощеної в Сесветах [16] . Я дозволив дружині м'яти мені сідниці і поливати мені захирілого хвоста макадамовою олією з вулиці Коньшчинської, і віддався балачкам про перетікання енергії, про імунітет і стрес. Але знав, що Давид був перед дверми. Кожну людину впізнаєш по тому, як вона дзвонить. Цілі сім'ї дзвонять однаково; вони зникають з лиця землі, а сусіди, приятелі і родичі ще впродовж років пам'ятають їх за способом, у який вони колись дзвонили. Я знав, що Давид стоїть під дверми і що саме він, мій Давид, дзвонить. І я, гірший за нелюда, жалюгідніший від найпримітивнішого звіра, дозволив Давидові стояти перед дверми і дзвонити. Він навіть довго не дзвонив. Взагалі мене турбувало те, що він легко відмовлявся від усіх намірів. Але тоді? Ні. Я був щасливезний, що він легко і швидко відмовився. Я був щасливезний, що дружина мені потирає захирілого хвостика, і ми обоє очікуємо ерекцію, яку будемо пам'ятати. Що мені тоді було важливим? Її рука з обрізаними нігтями, які не загрожували обдерти, коли перейдуть з невидимого хвоста до звичайного дрочіння, яке ми самозадоволено називали масажем чакри життя. Мені була важливою моя чакра життя, а Давидовій я дозволив погаснути. Давидові дозволив піти. Дозволив Давидові піти прямісінько до смерті. А якби я припинив у буквальному сенсі дрочіння і відчинив двері, якби побачив його, такого схвильованого, я би знав, що він принаймні того дня, тієї ночі мусить лишитися зі своїм батьком. Мені він все розповідав, він би мені все сказав. Я би не лишив ні на секунду Давида самого. Ні секунди. От це треба було зробити. Відсторонити її руку, встати і відчинити ті кляті двері. Вчасно. Просто відчинити вчасно двері.

Отож, пане лікарю, зараз я думаю про того подорожнього художника. Здається мені, що той стійкий чоловік нікого, навіть якогось нещасного «червоного», який би дзвонив, не залишив би чекати під дверми. А тим паче свою дитину.

А я? Свою дитину. Мою дитину.

Якби я знову міг бути його батьком, я би навіть не дозволив, щоб його народила жінка. Я би сам носив його у своїй утробі. Став би морським коником, змінив би стать, сам себе запліднив, усе би сам зробив, тільки б його самому народити. Якби я міг знову його народити, я би прогнав жадібних самок і став би йому і батьком, і матір'ю. Нікому не дозволив би його торкнутися, навіть не дав би нікому зблизька на нього поглянути, не дозволив би їм вимовляти його ім'я за моєї відсутності, носив би його, не дозволяв би йому ходити вулицею. Для нього я став би сильним, став би людиною-павуком, став би суперменом, став би дитиною, щоб ми товаришували і разом росли, став би йому мудрим учителем і безпрецедентним блазнем, був би страшною владою, тираном був би, порозганяв би вчительок, які би посміли поглянути на нього скоса, був би нестримним луна-парком, був би дитячою гіркою, щоб його цілого відчути, був би собакою, домашнім улюбленцем, готовим і до биття за один його доторк до моєї собачої мордочки, всім, усім би цим я був для мого сина Давида, всім би тим був і був би більше від того, якби тільки міг його повернути, щойно народженого, такого маленького — 3 кг і 400 грамів, зросту 52 см, щоб пригорнути його, не випускати більше з рук. Але я цього не можу, дорогий лікарю. Принаймні на цей момент не можу. Зараз не можу. Те, що