Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Збиралося на світання… Бій кипів на морі й на суші, та вже ясно було, що турків розбито й при Синопі.

Яремко сидів на палубі шаранти, тримаючи в руках Клюсикову голову, яка продовжувала всміхатися.

Яремко сидів і плакав, йому хотілося думати, що він бачить сон, що ніякого бою нема, що Клюсик не загинув.

— Отаманова чайка пливе! Правуй на неї! — гукнув Недайборщ, і Яремко виглянув за борт.

— Де чайка? — вихопився бородатий донець, і Яремко знову побачив перед собою Гаспареоне.

З шаранти просигналили вогнем: ідемо до тебе, отамане!

На чайці вогнем відповіли: гаразд!

Яремко поглянув на те місце, де щойно був Гаспареоне, і не побачив сеньйора. Він озирнувся туди й сюди, але Гаспареоне ніде не було видно.

Та нарешті він його побачив. Гаспареоне стояв на однім коліні біля вбитого вартового. Біля сеньйора лежало кілька мушкетів. Один з них він тримав у руках і цілився в море…

Хлопець тихо наближався до сеньйора. А чайка вже поряд. З намету виходить Олександр, а за ним Джузеппе і Йован…

Лунає постріл, і в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кинувся на Олександра і штовхнув його в воду…

На чайці замішання. Тільки Йован устигає вистрелити по сеньйору Гаспареоне, але той ховається за дерев’яним брусом. Частина козаків біжить до борту, частина — до Джузеппе. Він лежить, заплющивши очі, з пробитих грудей з лівого боку цебенить кров.

Олександр випірнув, ухопився за борт чайки. А тим часом сеньйор Гаспареоне знову прицілився в нього з мушкета. Яремко стрибає на ворога і, перш ніж лунає постріл, підбиває ложе мушкета.

Сеньйор Гаспареоне озирається, висмикує з-за пояса ніж.

— Рятуйте! — кричить Яремко і біжить до борту, перечіплюється об моток канатів і падає у порожнечу…

Він упав у холодну воду, ковтнув її, але все-таки випірнув і вдихнув повітря. Озирнувся. Шаранту поволі відносило вбік. Солона хвиля знову накрила його. Коли випірнув, то знову побачив шаранту. Хтось, вирвавшись із гурту біля облавка, стрибнув у воду. Майнула чорна борода, услід залунали постріли.

«Мабуть, сеньйор Гаспареоне!» — подумав Яремко й замолотив руками й ногами. Світку мій, як тяжко триматися на поверхні!

— Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога ві… — закричав у відчаї.

Хто почує в такому пеклі?

Поряд розкотисто вибухнув турецький неф. Він палав уже довго, та, певне, тільки зараз вогонь дістався до крюйт-камери. Яремко побачив: просто на нього летить величезний палаючий дрюк — щогла, чи що?.. Злякано пірнув.

Коли випірнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала поряд. Вхопився руками — гаряче. Та якось можна й триматися.

Бій довкола кипів, а шаранта відпливала далі й далі, поблизу не було жодної чайки чи донської лодії…

Джузеппе лежав як живий. Здавалося, що зараз він підведеться й почне розповідати кумедну історію про якусь там трієстинську, чи алжірську, чи іспанську, чи ще якусь донью або ханим. Та ні — не підведеться Джузеппе. Куля пробила лівий бік грудей.

— Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, — шепотів Петро. — І Клюсика немає… Ех, як же мені від того на душі тяжко!

На одній з останніх чайок підплив Недайборщ. Виліз на отаманську чайку, похмуро став біля мертвого. Глипнув на Олександра: не впіймали клятого Гаспареоне, чи то втік, чи втонув.

— А ти ж, друже мій славний… Відчувала твоя голова, серце відчувало! Ех, — витер сльозу Недайборщ і скривився. — Скількох хлопців втратили. І Клюсика, і Тодося, і Яремка малого, і тебе, і ще, ще скількох… Вічна тобі…

І тут озвався Йован:

— Тихо, хлопці! Що то?

Джузеппе розплющив очі!

— Він живий! — закричали спочатку тридцять горлянок, потім триста, а потім одразу десять тисяч…

— Живий! Живий!

Уранці козаки плавали по бухті, шукали Яремка. Не знайшли. Вирішили: потонув.

Частина друга

Розділ перший, що розповідає про те, як несподівано можуть здійснюватися деякі мрії

Коли пан Адамек разом з паном Сулятицьким виїздив із Кафи, він, хоч і був злий та немилосердно лютий на свого супутника, кинув оком на море і на мить застиг. Він знову побачив оту галеру, якою милувався, коли кілька годин тому під’їздив до Кафи. Тільки зараз галера була ще красивіша. Вона ніби випливла з казки.

Якраз тоді сонце ховалося за берегові горби. Воно кидало пасма стигло-рожевих променів на море, на небо, на місто. Шпилясті вежі Кафи, бані мечетей з серпами, мінарети, мов жерла гармат, націлених у зеніт, — усе це видовженими аж до обрію тінями лягало на зарожевіле од призахідного сонця лагідне море.

А по морю пливла — о ні, не пливла! — летіла ледь торкаючись білопінних хвиль, велика струнка галера.

Усе на ній було рожеве: і мережаний візерунками корпус, і щогли, і обвислі без вітру вітрила, і тонкі, мов золоті соломинки, весельця, які легко пінили іскристу воду… О, ці весельця — вони так злагоджено, мов керовані невидимою силою, опускалися у воду й підійматися з неї, на мить виблискуючи червоно-сліпуче, — що панові Адамкові аж кортіло щось проспівати в такт цим легеньким, просто-таки ефірним рухам…

Йому захотілося якимось дивом опинитися на галері, захоплено відчути під ногами її хитливу палубу і плисти-плисти по цьому живо-рожевому морю до незнаних світів…

Єзус Марія, чи думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться? Здійсниться, але в який спосіб! Якби знав, що буде саме так, то затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море й на галеру на нім!

Страшний біль пронизав усе тіло, думки розлетілися, мов наполохані галки. Забрязкало залізо…

І пан Адамек повернувся до гіркої, безнадійної реальності…

Як жорстоко насміялася з нього доля! Він опинився на тій самій галері, яку над зарожевілим морем бачив у той день, коли їхав з мерзотником Станіславом Сулятицьким.

Тоді, в ту ніч, як пан Сулятицький утік від нього із бейлер-беєвими грішми, пан Адамек довго блукав по Карадагу й гукав Амета Киримли. У нього боліло коліно, він немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось іще один крок — і він полетить у прірву, де й кісток своїх не збере…

«Але ні, — виринала думка. — Я мушу дістатися до Амета. Бо інакше панові Влодзімєжеві та пану Євгеніушу буде дуже кепсько. Якщо довідається Амет Киримли про смерть свого товариша-товмача й помічника, він од люті зробить що хоч…»

І пан Адамек дряпався по скелях, кричав, гукав, плакав. Він у