Читати книгу - "Доктор Сон"

Джиммі Арифметика сів на пасажирське сидіння.

— Ці три дівчинки, якого вони віку? Ти знаєш?

— І це, і ще багато всякого-різного. Я гакнув і їхні шкільні дані, коли викачував фотокартки. Хто вівці, тих і стрижуть, правильно? Дін і Кросс по чотирнадцять. Та, що Стоун, на рік молодша. Вона перескочила через один клас у початковій школі.

— Я вважаю, що тут є натяк на дух, — сказав Крук.

— Йо.

— І всі вони живуть по сусідству.

— Правильно.

— Я вважаю, що це натякає на приятельські стосунки.

Очі Джиммі все ще лишалися припухлими від сліз, проте він розсміявся:

— Йо. Дівчатка, сам розумієш. Всі три, мабуть, мажуть собі губи однаковою помадою і мліють від тих самих гуртів. До чого ти ведеш?

— Ні до чого, — сказав Крук. — просто інформація. Інформація — сила, чи як там кажуть.

За дві хвилини «’Баго» Духоголового Стіва вже знову вигулькнув на автостраду Iнтерстейт-80. Коли спідометр встановився на шістдесяти п’яти милях, Крук ввімкнув круїз-контроль і дозволив машині самій їх везти.

7

Ден виклав, що мав на думці, і чекав, що відповість на це Дейв Стоун. Довший час той просто сидів біля Абри, похиливши голову, зі зчепленими між колін руками.

— Тату? — погукала Абра. — Прошу, скажи що-небудь.

Дейв підвів очі й сказав:

— Хто хоче пива?

Ден із Джоном перекинулися зачудованими поглядами і відхилили пропозицію.

— Ну, тоді я сам. Що я хотів би насправді, це подвійну порцію «Джека»[330], але мушу застерегти, попереджаючи пропозиції з вашого боку, джентльмени, що цідити віскі цього вечора не є вельми гарною ідеєю.

— Я принесу, тату.

Абра кинулася до кухні. Вони почули «цмок» відривної кришки і шипіння вуглекислого газу — звуки, що підкинули Денові чимало спогадів, багато з них зрадливо приємних. Вона повернулася з бляшанкою «Coors»[331] і високою пільзнерівською склянкою.

— Можна, я наллю?

— Нумо, спробуй.

Ден із Джоном у мовчазному захопленні дивилися, як Абра, нахиливши склянку, наливає до неї пиво по стіночці, щоб мінімізувати піну, діючи з негаданою вправністю доброго бармена. Вона вручила склянку батькові, поставивши бляшанку на тацю поряд з ним. Дейв зробив глибокий ковток, зітхнув, заплющив очі, потім розплющив їх знову.

— Оце добре, — промовив він.

«Не маю сумнівів», — подумав Ден і помітив, що на нього дивиться Абра. Її обличчя, зазвичай таке відкрите, було непроникним, і якусь мить він не міг прочитати думки поза ним.

Дейв сказав:

— Те, що ви пропонуєте, божевільне, але в ньому є свої принади. Головною серед них був би шанс побачити цих… істот… на мої власні очі. Гадаю, мені це потрібно, бо попри все, що ви мені розповіли, я не вважаю за можливе в них повірити. Навіть з цією рукавицею і з тим тілом, що, як ви кажете, знайшли.

Абра відкрила рота щось сказати. Батько зупинив її піднятою рукою.

— Я вірю, що ви в це вірите, — продовжував він. — Ви всі троє. І я вірю, що якась група небезпечно ненормальних осіб може — я кажу може — полювати на мою дочку. Я би беззаперечно підтримав вашу ідею, містере Торренс, якби в ній не було участі Абри. Я не використовуватиму мою дитину як наживку.

— А ви й не мусите, — сказав Ден. Він згадував, як присутність Абри на вантажному подвір’ї поза спиртовим заводом перетворила його на щось на кшталт натренованого на пошук трупів пса в людській подобі і як погострішав його зір, коли Абра відкрила свої очі всередині його голови. Він навіть був плакав її слізьми, хоча тест на ДНК цього, либонь, не показав би.

— Що ви маєте на увазі?

— Вашій дочці не конче потрібно бути з нами, щоби бути з нами. Вона в цьому унікум. Абро, в тебе є подружка, до якої б ти могла піти в гості завтра після школи? Можливо, навіть залишитися в неї ночувати?

— Звичайно, Емма Дін.

За збудженими іскорками в її очах Ден побачив, що вона вже зрозуміла, до чого він веде.

— Погана ідея, — сказав Дейв. — Я не залишу її непильнованою.

— Абра перебувала під пильним наглядом весь час, поки ми були в Айові, — сказав Джон.

Брови Абри злетіли вгору, в неї трішки відкрився рот. Ден був радий це бачити. Він був певен, що вона могла в будь-який час понишпорити в його мозку, якби схотіла, але вона зробила так, як він її тоді попросив.

Ден дістав свій мобільний і натиснув швидкий набір.

— Біллі? Чому б тобі не зайти, не приєднатися до нашого веселого гурту?

За три хвилини Біллі Фрімен переступив поріг дому Стоунів. На нім були джинси, червона фланелева сорочка з полами, що метлялися ледь не до колін, і картуз Тінітавнської залізниці, який він скинув, перш ніж поручкатися з Дейвом і Аброю.

— Ти йому колись допоміг зі шлунком, — промовила Абра, обернушись до Дена. — Я пам’ятаю це.

— Отже, ти все-таки рилася в моєму мозку.

Вона спалахнула.

— Не навмисне. Ніколи. Іноді так просто трапляється.

— А то я не знаю.

— З усією до вас повагою, містере Фрімен, — почав Дейв, — проте ви трохи застарий для ролі тілоохоронця, а тіло, про яке ми тут балакаємо, це ж моя дочка.

Біллі задер полу сорочки, показавши великий пістолет у потертій чорній кобурі.

— Кольт один-дев’ять-один-один[332], — сказав він. — Повний автомат. Вінтажний, з Другої світової війни. Він теж старий, але свою роботу зробить.

— Абро? — запитав Джон. — Як ти вважаєш, можуть кулі вбити тих істот чи тільки дитячі хвороби?

Абра не відривала очей від пістолета.

— О, так, — сказала вона. — Кулі подіють. Вони не примарні люди. Вони такі ж реальні, як ми.

Джон подивився на Дена й сказав:

— Я так гадаю, в тебе зброї нема?

Ден похитав головою і подивився на Біллі.

— Маю ще оленячу рушницю, можу її тобі позичити, — сказав Біллі.

— Цього… може бути недостатньо, — сказав Ден.

Біллі помислив.

— Окей. Я знаю парубка одного, там, у Медісоні[333]. Він купує і продає потужніше знаряддя. Деякі речі набагато потужніші.

— О Господи, — промовив Дейв. — Що далі, то гірше. — Але більше не сказав нічого.