Читати книгу - "Острів Дума"

Мері була без макіяжу, сяяли тільки її помальовані прозорим блиском губи. Недбало зав’язане волосся надавало їй розтріпаного й водночас елегантного вигляду. Вона курила «Англійські овальні»[292] сигарети і сьорбала щось схоже на чистий віскі з вотерфордівського келишка[293] (вона й мені пропонувала випити, і була розчарована, коли я погодився на мінеральну воду). Вона була у явно пошитих на замовлення широких бавовняних штанях. На її обличчі читалася старість, втома і сексуальність. Найкращі дні її напевне пройшли в ті часи, коли в кінотеатрах демонструвався фільм «Бонні і Клайд»[294], але від її погляду все ще перехоплювало подих, незважаючи на зморшки на віях і навкруг очей, не замаскованих жодною косметикою. Вона мала очі Софі Лорен.

— У Селбі ви показали двадцять два слайди. Дев’ять з них були етюди олівцями. Вони дуже цікаві, але маленькі. І одинадцять живописних полотен, бо три слайди — два крупних плани і один широкоформатний — демонстрували картину «Ваєрмен дивиться на захід». Тож скільки всього у вас картин? Скільки ви виставите наступного місяця в галереї «Ското»?

— Ну, — почав я, — напевне сказати не можу, бо я весь час малюю, а буде... ну, гадаю, двадцять з чимось.

— Двадцять, — приглушено повторила вона, — двадцять з чимось.

І поглянула на мене так, що я збентежено посунувся. Рипнув диван.

— Гадаю, виставлю двадцять одну картину. — Звісно, було декілька робіт, яких я не враховував. Наприклад, «Друзі з сюрпризами». А ще та, котру я іноді подумки називав «Цукерка Браун перестає дихати». Етюд з фігурою в червоній хламиді.

— Отже, загалом понад тридцять творів?

Я подумки порахував і знову заюрзався на канапі.

— Гадаю, так.

— А самі ви собі не уявляєте, які вони чудові? Я бачу з вашого обличчя, що самі ви цього не розумієте. — Вона підвелася, випорожнила попільничку до сміттєвого кошика позаду канапи, і стояла, втупивщись у Девіда Гокні, тримаючи руки в кишенях своїх дорогих штанів. На картині було зображено куб будинку, поряд з ним синів плавальний басейн. Біля басейну стояла юна дівчина в закритому купальнику. Темноволоса, з красивими грудьми і довгими засмаглими ногами. На ній були темні окуляри і крихітні відблиски сонця грали в їх лінзах.

— Це оригінал? — спитав я.

— Авжеж, звичайно, — не обертаючись, відповіла вона. — Дівчина в купальнику теж оригінал, Мері Айр зразка 1962 року, чувіха з Тампи. — Вона розлючено обернулася до мене: — Вимкніть магнітофон. Інтерв’ю закінчено.

Я вимкнув.

— Послухайте, що я вам скажу. Ви чуєте?

— Звичайно.

— Є художники, котрі трудяться місяцями над єдиною картиною і досягають хіба що половини тієї якості, яку мають ваші роботи. Авжеж, дехто з них витрачає ранковий час, щоб подолати наслідки нічних ексцесів. Але ви... ви продукуєте свої речі, мов на конвеєрі. Як журнальний ілюстратор або... просто не знаю... як рисувальник коміксів!

— Мене виховали з вірою в те, що кожен мусить завзято виконувати свою роботу — гадаю, тільки в цім полягає причина. Коли я керував власною компанією, мій робочий день тривав набагато довше, бо нема настирливішого боса для чоловіка, ніж він сам.

Вона кивнула.

— Не кожен з цим погодиться, але що правда — то правда, я це розумію.

— Ну, я просто... переніс ту етику... на те, чим зараз займаюся. І мені добре. Чорт, мені краще, ніж просто добре. Я вмикаю радіо... і ніби впадаю в транс... отак і малюю. — Обличчя в мене палало. — Я не намагаюся встановити світового рекорду зі швидкості чи чогось такого...

— Це я розумію, — відповіла вона й тут же спитала: — Скажіть, а ви робите блоки?

— Блоки? — я знав, що це слово означає в футболі, але наразі нічого не второпав. — Що це значить?

— Несуттєво. Портрет «Ваєрмен дивиться на захід» — приголомшлива річ, особливо той мозок — як ви розмічали риси обличчя?

— Я використовував фотографії.

— Я певна, що використовували, але коли ви вже готові були малювати фарбами, як ви розмічали риси обличчя?

— Я... ну... я.

— Ви застосували правило третього ока?

— Правило третього ока? Я ніколи нічого не чув про якесь правило третього ока.

Вона подарувала мені ласкаву посмішку.

— Для визначення правильного проміжку між очима моделі художники часто уявляють собі між ними третє око, або навіть ставлять на його уявному місці так званий блок. А як щодо рота? Ви центруєте його відносно вух?

— Ні... справа в тім, ну, я не знав, що так треба робити. — Мені здавалося, що я вже весь цілком палаю.

— Попустіться, — заспокоїла мене вона, — я не закликаю вас слідувати усім тим сраним академічним правилам після того, як ви їх так яскраво порушували. Просто... — Вона струснула головою. — Намалювати тридцять картин від листопада? Та ні, навіть за коротший час, ви ж бо почали малювати не відразу по приїзді.

— Звісно, ні, мені спершу довелося закупити деяке мистецьке знаряддя.

На цю фразу Мері відповіла таким реготом, що аж закашлялася, оговталась вона тільки після ковтка віскі.

— Якби я намалювала тридцять картин за три місяці й залишилася живою, — промовила вона, — мене б зараз і краном було не підняти.

— Дарма ви так кажете, повірте, — заперечив я, підводячись, відтак підійшов до вікна і подивився вниз на Адалія-стріт. — Гарно тут у вас.

Вона стала поряд, і тепер ми дивилися з сьомого поверху разом. Вуличну кав’ярню внизу навпроти, здавалося, було перенесено сюди з Нового Орлеану. Або з Парижа. Вулицею, відкушуючи від чогось схожого на багет, йшла жінка, гуляв вихилясами поділ її червоної спіднички. Неподалік хтось грав на гітарі 12-тактовий блюз, ясно дзвеніла кожна нота.

— Скажіть мені дещо, Едгаре — вид звідси цікавить вас як митця чи як колишнього будівельника?

— І так, і так, — відповів я.

Вона розсміялася.

— Принаймні чесно. Девіс Айлендс — цілком штучне місце. Витвір розуму людини на ім’я Дейв Девіс. У Флориді він був кимось, на зразок Джея Гетсбі[295]. Ви щось чули про нього?

Я похитав головою.

— Це тільки доводить, якою швидкоплинною річчю є слава. В «ревучі двадцяті» Девіс був ледь не богом