Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Солдатські протести виливалися також у відмови підкоритися наказам командування, в тому числі продовжувати роботи щодо зміцнення лінії фронту. Почастішали випадки усунення недогідного командування, самочинних — аж до розгону, дій проти дисциплінарних судів[761].

З наближенням повстання центральні органи більшовиків цілеспрямовано посилювали зв’язки з фронтом, обґрунтовано вважаючи, що від ступеня впливу на солдатські маси, здатності повести їх за собою буде вирішальною мірою залежати успіх збройного повстання. Чим реальніше вимальовувалася його перспектива, тим важливіше було не дати у критичний момент зняти з дальніх від столиць фронтів військові частини й, перекинувши у ключові пункти протиборства, використати їх як противагу революційним задумам і зусиллям.

Так, почасти через об’єктивні обставини, а почасти — зі свідомого розрахунку, солдатські маси також долучалися до робітничого і селянського рухів, дедалі визначеніше опинялися в протиурядовому таборі, виявляли схильність до знищення існуючих порядків. Звісно, усвідомлення перспективи, чіткої уяви про майбутнє у багатьох, та, мабуть, у більшості випадків годі було сподіватися, однак жага перемін ставала все пекучішою.

Напередодні вирішального зіткнення у пориванні до влади розстановка сил в Україні однозначно силялася на користь радикально-соціалістичного табору. Загальну тенденцію не могли переломити й регіональні особливості, хоча вплив їх відчувався досить могутньо. Сили Української революції, уособлені Центральною Радою, Генеральним Секретаріатом, українськими партіями, мали серйозні підстави претендувати на владу в краї, заклали тут підвалини автономної державності. здійснювали кроки щодо її зміцнення. Однак процес цей дещо уповільнився в останній місяць літа — на початку осені. Вочевидь, керівники національно-визвольної революції не могли запропонувати оптимального курсу для реалізації наявних у відроджуваної нації потенцій. А тому в гуртуванні лав своїх прихильників істотно відставали від тих, хто понад усе ставив завдання здійснення соціальної революції. Маючи достатньо міцні позиції в Києві, у деяких губернських центрах, провід Української революції надавав небагато уваги периферії, полишав ініціативу і майже вільне поле дій своїм майбутнім суперникам у боротьбі за владу. Додатковий аргумент на користь такого висновку — книга документів Український національно-визвольний рух”, яка нещодавно побачила світ[762]. За всіх очевидних успіхів у матеріальному вимірі сили національної революції не могли зрівнятися з силами, які об’єднувалися навколо ідеї соціальної революції. Фактом залишається й те, що більшовики поволі, однак надійно завойовували авторитет і в середовищі учасників національно-визвольного руху. Тому ставало дедалі очевиднішим, що поєднатися чи хоча б примиритися фактично різновекторним рухам буде важко, якщо взагалі можливо.

VI. ЖОВТНЕВА БУРЯ: ЧАС ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ

На осінь 1917 р. в Росії дедалі виразніше вимальовувалася революційна криза. Офіційна влада не лише не демонструвала впевненості, рішучості, наполегливості. Всі її кроки неначебто спеціально підкреслювали її нездатність контролювати розвиток подій. повну розгубленість, пригніченість, дивний симбіоз паніки з апатією. Здавалося, міністри Тимчасового уряду не стільки бажали виконувати владні функції, навіть тішитись своїм винятковим становищем у суспільстві, скільки втомлено й приречено чекати, коли скінчиться невизначеність і їм вдасться скинути з себе тягар історичної відповідальності.

Персональні урядові зміни ніякого ефекту не приносили. Демократична нарада, створення Передпарламента сприймались практично всіма як млява імітація діяльності, коли навіть ініціатори не вірили в досягнення власних задумів.

Зволікання ж із розв’язанням практично всіх, навіть нерідко й не таких уже складних нагальних завдань, що стало по-суті стрижнем і нормою поведінки правлячої верхівки, сподівання на те, що перевтома пройняла все суспільство й ситуація розрядиться якось сама-собою, сприймались як небажання працювати задля народу, країни, викликали зростаюче невдоволення, нервували, електризували маси. Останнім украй набридло чекати. Вони виявляли нетерпіння, що переростали в агресивність, і з кожним днем відверталися від тих, хто з весни 1917 р. взяв на себе ініціативу у влаштуванні долі величезної країни, народів, що її населяли. Низи не лише не бажали більше покладатись на бездіяльне керівництво, вони просто не могли того більше робити. Знемагаючи від невизначеності, маси відчували вже пекельне дихання економічної катастрофи, голоду, що зловісно насувався. І якщо соціальні низи не мали в своїй переважаючій більшості уяви, який шлях здатен зарадити поглибленню кризи, як іти до покращення ситуації, в одному вони переконувались дедалі очевидніше: з наявним політичним істеблішментом переломити негативні тенденції не вдасться. З ними нічого взагалі досягти не можна, бодай пом’якшити наростання всіляких негараздів. Інакше говорячи, суспільні настрої вибудовувалися в інтегральний вектор, який не стільки визначав перспективу, напрям руху, скільки вимальовував сили, яким більше не було віри, підтримки, сили, від яких треба було очистити політичне поле й дати можливість спробувати своє щастя комусь іншому.

З цього погляду не варто скидати з рахунку численних документальних даних про наростання масового невдоволення і формування сил, які, зрештою, повалили Тимчасовий уряд і цілком визначено прагнули, стали на шлях перемін. Проаналізовані й узагальнені в радянській історіографії[763], вони останнім часом здебільшого ігноруються (хоча зустрічаються і винятки[764]), замовчуються, своєрідно „спрацьовуючи” на концепцію більшовицької змови, верхівкового перевороту тощо. Гадається, це небездоганний, навіть невиправданий, поверховий підхід, який, окрім принесення в жертву наукової об’єктивності, не дає змоги зрозуміти справжніх причин поразок антисоціалістичних сил, що намагались зберегти статус-кво, і, водночас, збагнути феномен перемоги тих, хто боровся за соціалістичні ідеали, народоправство, подолання глибокої, системної кризи.

Відзначені тенденції достатньо рельєфно давалися взнаки і на регіональному рівні[765].

Ескалація протестної напруги створювала важливі передумови повалення правопорядку, який значною мірою сам себе завів у безвихідь. Однак, володіючи ще чималими владними можливостями, сили, що концентрувалися навколо Тимчасового уряду, не могли просто, „самопливом”, безконфліктно залишити політичну арену. Необхідні були імпульси консолідаційного спрямування, які б об’єднували всіх до крайнощів невдоволених ситуацією, організовували їх на цілеспрямовані дії, необхідний був достатньо підготовлений суб’єкт суспільного життя, який би не лише очолив руйнацію наявної політичної системи, а виявився готовим до реалізації власної, відмінної від попередньої, справді альтернативної моделі суспільної організації, творення ладу, який мав би притягальні обриси, здійснення поведінки, яка б виглядала прийнятною відповіддю на суворі виклики часу.

На таку роль історія висунула більшовиків. Суб’єктивно РСДРП(б) прагнула до того, починаючи ще з перемоги Лютневої революції. Вона не раз заявляла про готовність взяти на себе всю відповідальність за одноосібне, або з ідейно близькими ліво-радикальними силами, скажімо,