Читати книгу - "Яр"

— Сидю, а шо! — відгарикнулась я. — Не можна вже й сісти хіба!

Тітка Сеня працювала на другому пульмані, і я не дуже боялася її — далеко.

Повз нас на повну пару гуркотів довгий товарняк, ущерть натоптаний німецькими солдатами.

— І їдуть, і їдуть, — сердито бурчала Надійка. — Де їх стіки берецця...

Надійку дратувало все, що їхало на схід. У неї десь там був хлопець, майже чоловік, і вона не мала від нього звістки. Я намагалася заспокоювати її, мовляв, як же він напише, коли між нами фронт, але Надійка щоразу казала:

— Якщо досі не вбили, то ці-то вб'ють.

І показувала німцям з останнього вагону дулю або півруки до ліктя:

— Осісьо вам, а не Митько!

Митьком звали її нареченого.

Сьогодні Надійка принесла тривожну звістку. Насилу дочекавшись кінця наряду, вона витягла мене надвір:

— Оле! Чи не чула? Лук'янчука Ониська в яру знайшли.

— Якого Лук'янчука? — не зразу второпала я, бо на перший погляд здається дивно, як це можна знайти поліцая.

— Та якого ж! У яру лежав. Кажуть, привели вівчарок, ну вони сліду не взяли.

Виявляється, Лук'янчук зник уже тиждень тому, і ледве тепер його віднайшли. Звичайно, ніяка вівчарка сліду не візьме, бо за сей тиждень разів зо три лив дощ.

— І хто б воно? — думала Надійка.

— Mo, й сам? — висловила я здогад, але вона заперечила:

— Сам себе в спину шпирнув? Таке! А Вороненкового Пилипового Витька хто встрелив, не Онисько?

Проти таких доказів я нічого не могла заперечити, і ми почали мовчки тягати з гамазею у вагони лантухи. На нас були однакові сірі жакетики в рубчик, найдешевша вигадка двадцятого сторіччя, і звичайні білі хустки, ми бралися з Надійкою одними руками, перекидали на них лантух пшениці, тоді підхоплювали спідсподу за ріжки й несли широким помостом у вагон, де двоє інших дівчат складало їх штабелями. Один лантух на п'ятдесят кілограмів винести неважко, але ця операція повторюється до безкінечности, і мені від утоми аж голова боліла.

В обідню перерву до нас підійшов Антін зі своїм другом Грицьком Галабурдою. Це був ще молодий чоловік, але страшенно гладкий та пикатий, і здавалося, що між ним і кощавим чорновидим Антоном не може бути нічого спільного. Однак вони дружили. Білявий вирячкуватий Грицько любив позалицятися до молодиць і дівчат, хоча й мав дружину та двох діток. Підійшовши до нас, він присів коло Надійки й спитав мовби тільки в неї:

— Шо їсте, лантушниці? Дайте й міні, сиротинці, ложечку.

— Кутю їмо! — врубала Надійна, дарма що запихалася картоплиною.

— Яку кутю? — вирячився Грицько.

— Поминальну. Ониська поховали.

Грицько не знати чого замовк, і вони з Антоном перезирнулись швидко й непомітно, але мене це вразило.

— Шо, вмер, неборака? — роблено поспівчував Грицько.

— Його вмерли, — відказала Надійна.

Антін обізвався:

— Ходьом, Грицько, бо опоздаємо.

Вони помалу віддалялись, а я думала про те їхнє переморгування. Що вони знають про Лук'янчукову смерть? Невже вівчарки щось таки винюхали?

По обіді час потягся ще млявіше. Навіть Надійна почала пропонувати:

— Хай воно їм сказицця! Шо воно — наше? Дівча-а, посидьте трохи! — гукнула вона до тих, що були в вагоні, і до тих чотирьох, що йшли за нами.

Ніхто не чекав додаткової команди, всі попадали, де стояли, позираючи в бік другого пульмана — чи не бачить тітка Сеня.

— Ну то ходе? — спитала Надійна.

Я знала, кого вона має на увазі. Надійка ревно стежила за нашими з Максимом стосунками, але я не відповіла, її нагадування тільки ятрило мені душу, бо я й сама до пуття не знала, що між нами відбувається.

— Кажу, Ненада твій ходе? — вточнила Надійна, хоча й відчувала, що я просто придурююсь. — Мовчиш...

— А ти ж мовчиш про своїх! — вихопилося в мене, і я прикусила язик. Про Надійну в Ярі балакали всяке, і мені не личило пересмоктувати чужі цукерки, бо ми ж таки працювали разом.

— Думаєш, міні не хоцця, щоб і в мене був один...

Пролунав хрипкий голос тітки Сені:

— Гей, ви гуп'ять?

Ми спроквола піднялися й поплентали до гамазею. З півгодини тягали цупкі лантухи з орлами, не промовивши й слова. Тоді, коли зійшли помостом униз і опинилися самі. Надійна поспитала:

— Ну, ти йому хоч той?..

Я дивилась на неї, не моргаючи, і вона розсердилася:

— Ти шо: маненька? Питаю — спала з ним?

— Ні з ким я не спала! — прорвало мене. — Чого ти все преся й преся!

— Ду-урна! — підсумувала Надійна. — Я з Митьком тіки раз... А тепер як здумаю, шо, мо, його вже й живого нема, то так шкода-шкода зробицця. Вони туди бицця пішли, на хронт, а міні, корові, наче коліна хто докупи поз'язував ворчиком. Ото й твоє... Хто знає, шо воно взавтра...

Я випадково заглянула їй в обличчя. Надійчина щока була мокра. Мені хотілося приголубити її й заспокоїти, але я не знала, що скажу й чи не