Читати книгу - "Яр"

і ми виїхали за ворота. Лампочку вже не гасили. Усі в'язні на протилежній лаві також були в наручниках. Там справді було семеро, вони ледве вміщалися, проте конвоїри не дозволили жодному пересісти на наш майже порожній бік. Або хотіли почуватись певними, про всяк випадок, хоча всі в'язні були в наручниках, або ж боялися, щоб від нас не поналазили воші — незмінні мешканці всіх в'язниць. Я не міг відвести очей од того блискучого скельця, хоча думки мої витали десь біля вокзалу. Ми й не перемовилися з Полковником — поряд сиділи конвоїри.

Коли на крутому повороті тих сімох притиснуло до правого борту, а нас чотирьох відхилило всередину, я вдав, ніби не втримавсь на лаві, на мить торкнувся закутими в наручники долонями підлоги й тут-таки знову сів на своє місце. Конвоїри, яких також було добре хитнуло, нічого не помітили.

У вокзальному відділенні енкаведе нас дев'ятьох завели до невеликої квадратної кімнати без ніяких меблів. Туди ж увійшли наші два конвоїри та той лейтенант, що їхав у кабіні, — уже підстаркуватий і сивий тюремник із двома кубиками в петлицях. Потім увійшов ще один — з однією шпалою, і наш старшина гаркнув нам:

— Сь...ірра!

Ми перестали тупцювати, новоприбулий капітан дістав із портфеля списки, знайшов потрібний, простяг його нашому лейтенантові. Той уважно подивився й кивнув:

— Так точно, эти!

Тоді капітан зробив нам перекличку, кожен із дев'яти вигукнув «Я!», капітан витримав паузу, щоб ми змогли перейнятися відчуттям важливости моменту, і голосно проказав, певно, безліч разів повторювані слова:

— Все девятеро осуждены по статье 58-й, пункты 6, 8 и 10 Уголовного кодекса Украинской Советской Социалистической Республики. За шпионаж, террор и антисоветскую агитацию. Всем — по десять лет исправительно-трудовых лагерей сурового режима. Без права переписки. О месте отбывания наказания вам сообщат дополнительно. Всем ясно?

Процедури суду та оголошення вироку злилися в одно.

Це, певно, також було світовим відкриттям Генерального прокурора товариша Вишинського.

Розігнавши з перону пасажирів, нас повели через колії до нескінченно довгого товарняка. Усі вагони були однотипні чотириколісні, але не спеціалізовані: певно, для такої напруженої діяльності Єжову не вистачало спеціалізованих в'язничних вагонів. Усі віконця вагонів були, проте, старанно загратовані, а двері взяті на замки, біля кожного вагона походжало по двоє бійців, озброєних трьохлінійками з примкнутими багнетами. Крім цього, була ще й зовнішня варта, яка не підпускала сторонніх на добрих п'ятдесят метрів до поїзда.

Нас дев'ятьох загнали до останнього вагона й аж тепер познімали наручники. Коли конвоїр із старшинськими петлицями знімав кайдани з моїх рук, я тримав пальці стисненими. Далі нас добре замкнули знадвору й приставили двох вартових.

Розгледіти скельце, яке підібрав у «воронку», я не мав змоги, бо світла у вагоні не було, із вузьких віконечок угорі ледве сіялася хмарна сірість.

А коли розвиднилося, я дістав із кишені те підібране вчора в «чорному вороні», скельце й глянув на нього тільки раз. То було скельце з пенсне без оправи, одне ліве скельце, на якому лишилася дужка й одна ланка, старанно обмотана чорною ниткою. У майже порожньому «телятнику», у якому нас було лише дев'ятеро, мені стало млосно...

Я ще не бачив, де хто з наших ночував. Пройшовшись тепер вагоном, швидко знайшов Полковника й показав йому свою вчорашню знахідку. Полковник був нездоровий, певно, вночі погано спав, бо тепер довго не міг прокліпатися. Нарешті в його очах з'явився Божий промисел, і я почув хрипкий від сну голос:

— Это пенсне Профессора...

Розділ чотирнадцятий

Щоранку я прокидалась о шостій і щоранку тремтіла, щоб не спізнитись на наряд, бо рівно о сьомій начальник станції мав звичку збирати всіх робітників і службовців. Одного разу моя теперішня напарниця Надійка спізнилася на хвилину чи дві — і що було після того! Начальник горлав на неї, називав найостаннішими словами, і Надійці за той день поставили прогул. Але всі були страшенно раді, що так минулося, бо він уже нахвалявся й комендатурою, а там розмови короткі — кожну провину карали однією карою: в Німеччину. Тож ми працювали не за самий пайок, були й інші стимули.

Ми з Надійною вантажили в пульмани пшеницю. Уже два тижні зряду, день у день, крім неділі; тягали вдвох важкі півцентнерові лантухи, тверді й довгі, із чорним орлом збоку. Де вони брались на нашій перевалці, ми не знали, але добре бачили, куди йдуть, — на захід, у Німеччину.

На захід неслись, не стишуючи нари біля нас, довгі санітарні поїзди, з їхніх вікон виглядали забинтовані руки й голови, а назустріч їм так само поспішали товарняки: з гарматами, танками, горами ящиків і військом. Ці їхали на фронт. Інколи з вагонів нам щось гукали, але колеса так лунко й квапливо стукотіли, що годі було й розібрати. Дехто ж подавав непристойні знаки, тоді ми з Надійкою відвертались, але не завжди, бо Надійка й сама зугарна була показати солдатні що завгодно. Коли вона це робила, німці в поїзді горланисто іржали, я ж просто вмирала зо сміху, бо чоловічі жести в жінок завжди виходять неоковирно-кумедними. Соромитись нам не доводилося, тому що в нашій групі навіть бригадиром була жінка.

Пшеницю ми вантажили із самого ранку, руки в нас нестерпно боліли, і коліна підгинались від утоми.

— Сядь, одхекайся, — сказала мені Надійка. Вона була на чотири роки старша за мене й надзвичайно дужа: могла сама взяти лантух і поперед себе винести аж на пульман. І хоч я теж на здоров'я не скаржилась, однак нежіноча робота страшенно втомлювала мене.

Та не встигла я й відпочити, як зачувся голос бригадирші тітки Сені:

— Го-оленко! Ти шо гото гуп'ять робиш!

Вона майже до кожного слова чіпляла «г» й узагалі була дуже неприємна персона: горілку