Читати книгу - "Річки Лондона"

— Містере Панч! — сказав я. — Вас заарештовано!

— Покидьок! — сказав він. — Чорний ірландський пес!

— Так ти ставлення до себе не покращиш, Панче, — сказав я.

Я підвів його на ноги, завівши його руки за спину, щоб він не зміг нікуди втекти, не зламавши собі хоча б лікоть.

Він припинив пручатися й повернув голову, щоб бачити мене одним оком.

— Гаразд, ти спіймав мене, копе, — сказав він. — І що тепер робитимеш зі мною?

Це було слушне питання, і раптовий різкий біль у горлі нагадав мені, що я маю обмаль часу.

— Подивимось, якої думки про тебе мировий суддя, — сказав я.

— Де Вейл? — спитав Містер Панч. — О, залюбки, я певний, що він дуже смачний.

«Ти ідіот! — подумав я. — Він же поверненець, дух бунтарства! Він їсть привидів». Мені було потрібне щось більш сильне. Брок писав, що боги та духи місця сильніші за привидів. Чи є бог правосуддя? І де мені його — а може її — шукати? А потім я згадав: статуя жінки, що стоїть на верхівці купола Олд Бейлі. В одній руці вона тримає меч і терези. Я не знав, чи була колись богиня правосуддя, чи ні, але був готовий побитися об заклад, що містер Панч про це знає.

— Чому б нам не сходити до милої пані Олд Бейлі й не спитати її? — запропонував я.

Він напружився, і я зрозумів, що моя здогадка правильна. Він знов почав пручатися й буцнув потилицею, цілячись у моє підборіддя, але полісмена таким вивертом не здивуєш, я тримав голову на безпечній відстані.

— Цього разу на тебе кат чекає, — сказав я.

Містер Панч розслабився, і я вирішив, що він визнав поразку, аж раптом він почав тремтіти. Спочатку я подумав, що він плаче, але потім збагнув, що він сміється.

— Знайти його тобі буде важкувато, — сказав він. — Схоже, ти вибіг за межі міста.

Подивившись навколо, я побачив, що він каже правду. Ми повернулися в часі надто далеко, і від Лондона не залишилося нічого, крім хатинок і дерев'яного частоколу римського табору на півночі. Кам'яних будівель — жодної, самий лише запах нещодавно розпилених дубів. Лише одна річ була закінчена — міст. Він був менше, ніж у ста метрах від нас, зроблений з прямокутних колод, схожий радше на рибальський місток, якому набридло сидіти на березі, тож він пішов через річку.

На середині моста я побачив людей — на сонці виблискували бронзові обладунки вишикуваних легіонерів. Позаду них стояли кілька цивільних у вибілених заради важливої нагоди тогах; вони дивилися на два-три десятки чоловіків, жінок і дітей у варварських штанах і з латунними гривнами.

Раптом я зрозумів, що намагалася сказати мені Мама Темза.

Думаю, Містер Панч теж усе зрозумів, бо борсався з усіх сил, поки я тягнув його через міст до групи одягнених у тоги панів. Вони були відлунням минулого, спогадами, якими просякнута тканина міста — коли я кинув перед ними містера Панча, вони ніяк не відреагували. Давньоримську історію ми вивчали ще в п'ятому класі, тому нам давали мало дат, натомість ми мали багато групових занять, присвячених тому, як було жити в Римській Британії. Ось чому я зміг впізнати за одягом жерця, що керував богослужінням. А також я впізнав його обличчя, хоч він і виглядав значно молодшим, ніж коли я бачив його насправді. До того ж, він був число поголений, на його плечі звисало чорне волосся, але обличчя було те саме, яке я востаннє бачив біля витоку Темзи. Це був дух Старого Чоловіка Річки, який був ще молодим чоловіком.

Раптом я зрозумів дуже багато різних речей.

— Тиберій Клавдій Веріка! — покликав я.

Жрець обернувся до мене, схожий на людину, яка прокинулася від сну. Побачивши мене, він радісно усміхнувся.

— Ти, певно, дарунок мені від богів, — сказав він.

— Допоможи мені, Батьку Темза, — сказав я.

Веріка взяв з рук найближчого легіонера пілум (солдат ніяк не відреагував) і простягнув його мені. Я відчув запах нещодавно обробленої букової деревини та мокрого заліза. Я знав, що робити. Я підняв важкий спис і завагався. Містер Панч верещав і репетував своїм дивним пронизливим високим голосом:

— Хіба не шкода кралечки Леслі? — вищав він. — Ти досі кохатимеш кралечку Леслі, коли її обличчя обвисне?

«Це — не особистість», — сказав я собі та встромив пілум у груди Містера Панча. Крові не було, але я відчув струс, коли було проколото шкіру, м'язи, а зрештою і дерев'яні дошки моста. Поверненець, дух заколотів і бунтів, був пришпилений, наче сухий метелик.

А ще кажуть, що сучасна освіта нічого не варта!

— Я попросив річку дати нам жертву, — сказав Тиберій Клавдій Веріка, — і жертву було надано.

— Але ж римляни начебто не схвалювали жертвоприношення людей? — спитав я.

Веріка засміявся.

— Римляни ще не прибули, — сказав він.

Я подивився навколо. Він казав правду: не було жодного сліду Лондона… або моста. Якусь мить я висів, наче персонаж мультфільму, а потім