Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Таті! Таті! — репетувала вона.

На моїх очах вона спіткнулася і увігналася обома руками в розжарені вуглини.

Такою вона залишалася до самого кінця — ні на що не здатною, незграбною, розгубленою. Бубніла щось і плакала при світлі малого каганця. Цікаво, щó вона бачила, коли дивилася на мене: може, моє лице здавалася їй лицем рудоволосого мучителя з печер. Я хотіла взяти її за долоню, але не змогла поворухнути руками. Вона перехилила каганець, не помічаючи того. Крихітний вогник ще змалів і захилитався. Я почула, як вона гукає в бік коридора мовою кідеті, все така ж дурна аж до кінця, така дурна, що аж плакати хотілося. Тримай світло, сказала я.

Я писав цілу зиму. Писав, зупинявся, виходив і йшов ген далеко засніженими рівнинами — покинутим уламком суші, загорнутим у килим. Стара тевроанка покинула схил і перебралася на зиму в село, куди я не міг піти, бо боявся викриття, отож довелося шукати допомоги деінде. Ангел миготіла у мене над головою за завісою снігопаду. Вона показувала мені, як сховатися, підказувала, коли слід повзти рівчаками, підтягуючись на ліктях, як не потрапити на очі тим, хто у фортеці, де тим часом в'язні, закуті в дерев’яні кайдани, латали тріщину в мурі. Вона привела мене до кочових стоянок фередхаїв — ефемерних селищ з міцно закріплених проти вітру наметів, населених жінками, дітьми й старими. Чоловіки та юнаки були далеко: погнали худобу на схід. Коли я подав голос, одна з жінок обережно припідняла полог намета, прикриваючи рукою каганець. Вони ніколи не сахалися похмурого чужинця зі снігом у довгій бороді, навпаки — з цікавістю розглядали мене своїми бистрими чорними очима і затягували досередини, в намет, перегукуючись пташиними голосами, давали мені лікарські трави й ділилися, чим могли, зі своїх запасів масла і рису. Діти спостерігали за мною; загорнуті в хутра, вони сиділи на припіднятих над землею лежаках і бавилися ляльками, зробленими з сала. Іноді господині робили спроби змусити мене залишитися, штовхаючи мене на долівку твердими пальцями.

— Калідох, калідох, — повторювали при цьому. Я запитав Мироса, що воно означає, і він пояснив, що це слово мешканці гір вживають на означення евнеаньї.

Я посміхнувся:

— Отже, вони знають.

Він кивнув; був зайнятий тим, що, схилившись над мискою, напихав до рота рис.

— Це неважко помітити, — промурмотів.

— Згоден, неважко.

Він коротко рохнув; це могло означати, що засміявся. Його долоня, що стискала краї миски, була такою блідою, що аж здавалася синюватою, проте хватка була тверда і впевнена. Він їв так, як їв усю цю зиму — немов хтось збирається відібрати їжу, немов кожне трапезування є справою життя й смерті. Насправді це було недалеко від істини. Я ж бачив, як він тижнями висів на невизначеній території ангелів.

Нарешті він підібрав останні зерна рису і передав порожню миску мені, шукаючи очима мого погляду:

— Дякую.

Я кивнув.

— Виглядаєш, як справжній кестеньїєць. Себто як бандит.

Він посміхнувся; його обличчя майже загубилися між обвислими віхтями волосся і кошлатою бородою.

— Мій дядько мене б не впізнав.

Ці слова пронизали холодом моє серце. Я забрав миску й ложку і пішов од нього. Я знав, що він звик до моєї дивної поведінки, до моїх раптових появ і зникнень, моїх криків, що долинали ночами з бібліотеки нагорі, до того, що я часто не озивався, коли він заговорював до мене. Ангел ближча мені, ніж він: я всюди брав її з собою, подібно до героя Роману, який носив у кульчику духа. Я пізнав її через голос — близький, нетерплячий, мінливий, голос, що дихав ніччю; через історії, що їх вона розповідала; через її пісні із сіллю по краях. Вона нашіптувала мені, клала руки мені на плечі, вона притискалася щокою до моєї щоки — і через те немислима температура східної зими, той холод, якого я досі ніколи не знав, шокуючий, дивний, тривожний, — сприймався мною як тіло ангела. Як і вона, цей холод іноді оживляв мою кров прохолодними ранками, коли світанкове світло дробилося в бурульках; а ще, так само як і вона, цей холод змушував мене ціпеніти, коли я надто засиджувався в темній бібліотеці, забуваючи про себе в наших потойбічних розмовах.

Ось і тепер я піднявся сходами до цього темного й занедбаного приміщення, де килими, що лежали перед балконними дверима, блищали від паморозі. Крізь двері сочилося світло, невблаганний металевий відблиск зимового плато, і це буде єдине світло в кімнаті, аж поки я не покличу її. Я сів у крісло за столом, що на ньому були розкидані поламані пера, стояв каламар, наповнений розчиненим водою попелом, лежав стосик книжок з її історією, записаною на марґінесах. Моя посіріла від холоду рука лягла на тверді шкіряні палітурки, моя тінь тьмяною плямою лягла на стіну. Вдихнув крижаного повітря.

— Джіссавет, — покликав я.

Їі голос. Ця тоскна рапатість, ця шерехатість шовку.

— Джевіку.

Її світло, низка загадкових жестів поміж книжкових полиць. А ось і вона сама, боса, в сорочці: чорні насторожені очі, по-дитячому зачесане на проділ волосся бурштинової барви.

— Ну ти й витріщився, чисто відьмак, — дорікнула мені з посмішкою. — Якби зробив отак