Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Поводилися з нами брутально, — розповідав згодом Вільгельм Галині. — У Косові нас замкнули, а тоді повезли автом до Коломиї, а залізницею, вечором, до Черновець. Відтам на другий день повезли нас до Букарешту, а тоді до монастиря Кальдарушани, десь за п’ятдесят кілометрів на північний схід, де нас замкнули. Поводились і далі не дуже добре. Тут сиділи ми три місяці, аж до «освобождения» на просьбу українського уряду.

— Українського? — здивувалася Галина.

— Так, бо румуни перше хотіли від австрійців викупу за мене, але так нічого і не домоглись. У листопаді 1918 року Австрія перестала бути монархією. Карл відійшов від державних справ і залишив Відень.

— А родина? Ніхто не знав, де ти?

— Їм теж було не до мене. У Варшаві після розпаду монархії зібралася регентська рада Королівства Польського. Мій батько сподівався, що буде створено Королівство Польщі, а він там буде королем. Але замість монархії в Польщі утворилася республіка, яка конфіскувала палац у Живці.

— А що у Львові? Там тебе хіба не чекали?

— Я теж думав, що чекали. Але звідти не було ні одної звістки. Ніхто по мене не послав, ніхто по мене не приїхав. Нікому я не був потрібний.

Олесеві не щастило з учительками. У першому класі його вчила мила молода блондинка, котра віддала свого власного сина в паралельний клас, тож вона як ніхто розуміла проблеми Галини. На запитання, як навчається Олесь, вона завжди привітно відповідала, що все гаразд, і лишень іноді у щоденнику з’являлися записи червоним: «Олесь побив Миколку» (перекреслено, внизу дописано: «Миколка побив Олеся», — перекреслено, внизу дописано: «Олесь побив Степана)». На запитання Галини, хто ж кого насправді побив, учителька тільки втомлено махала рукою. Вона запевняла, що все гаразд, просто хлопчикам навчання дається важче, ніж дівчаткам, але переживати через це не слід. Галина заспокоювалась і не забирала сина з продовженої групи. Стривожилася вона вже у другому класі, коли почали ставити оцінки й ці оцінки виявилися значно нижчими, ніж вона сподівалась. У другому класі привітна молода вчителька пішла в декрет, а її на місце заступила знервована та дратівлива літня жінка, котрій не дали вийти на пенсію, впросивши залишитися працювати ще на рік, поки знайдуть заміну. Погляд у цієї вчительки був такий суворий, що Галина не наважувалася питати її про Олесеві успіхи, як не наважувалась і попросити про репетиторство, — тож і далі робила уроки зі сином удома сама. До кінця року Галині почали труситися руки, а перед очима іноді пливли темні кола. Коли вона з Олесем сідала за уроки, Галина фізично відчувала, як відчай виповзає з розгорнутого синового щоденника і наповнює кімнату безнадійним сірим туманом.

У третьому класі в Олеся знову помінялась учителька, і Галина спершу зітхнула з полегшенням. До цієї нової вчительки їй принаймні вже не страшно було підійти. Вона сподівалася, що це дасть синові шанс відновити зіпсовану репутацію. Та вона помилилась. Уже через місяць Олесів щоденник знову заряснів поганими оцінками та обуреними записами на зразок: «Жахлива поведінка на уроці! З’їв на перерві чотири м’ятні цукерки, а папірці, замість викинути до смітника, залишив на парті. Страшенна неакуратність!». Коли Галина спитала Олеся, що ж за історія спонукала вчительку до такого довгого зауваження, він не зміг пояснити, його очі наповнилися сльозами, а руки затремтіли. Він лише повторював: «Я думав, вона мене за це вб’є. Вона якась ненормальна, вона всім так пише. За кожну дурницю».

Тоді Галина забрала Олеся з привілейованої спецшколи й віддала до школи поряд із домом. Але майже відразу зрозуміла, що це не поліпшить ситуації. Ця школа була ще гірша. Нова Олесева вчителька була привітна, ба навіть улеслива, а Галина вирішила не повторювати своїх попередніх помилок, тому відразу домовилася з нею, що та залишатиме Олеся після уроків і за додаткову платню робитиме з ним домашні завдання. Тепер Галина вже добре розуміла шкільні порядки і знала, що це — єдиний спосіб, аби дитину бодай чогось навчили. Після уроків Олесь залишався у школі ще на годину і приходив додому з виконаними домашніми завданнями. Удома залишалося зробити лише іноземну, а після спецшколи у звичайній це було не складно. У Галини знову вивільнилося трохи часу, та це не зменшило напруження, бо ліпше вчитися Олесь не почав. Іноді вона просила сина пояснити, як саме він розв’язав завдання в зошиті, проте пояснити він не міг. Було очевидно, що нова вчителька, як і колишня на продовженій, просто давала дітям списувати готові розв’язки домашніх завдань. Атмосфера в новому класі теж не сподобалась Олесеві. Він ні з ким не дружив, цілими днями просиджував удома, понуро ходив на карате, погодився записатися ще на музику, та без особливого ентузіазму.

Треба було знову щось міняти. Вони порадилися з Грицем і вирішили вже не експериментувати над власного дитиною, тож організували впливовий дзвінок до школи, яку вважали в їхньому районі найкращою. Олеся взяли туди без заперечень і навіть без вступних іспитів. Уже через тиждень він мав друзів і сказав, що тепер не хотів би переходити до іншої школи.

10 вересня 1919 року в Кам’янці-Подільському було спекотно. Вільгельм та Іван вийшли з машини й озирнулися. Попри ранню годину, в штабі Директорії панував рух. Хтось ніс казанок із водою до польової кухні, хтось прав онучі, офіцери збиралися