Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— А оцінки які? — робила вона наступну помилку.

— Ніяких.

— Зовсім?

— Зовсім. До речі, підходила на перерві вчителька з німецької й казала, що той віршик, який ми з тобою вчора вчили, не треба знати напам’ять, — ми його будемо тільки читати.

— Справді?

— Так.

Галина гарячково думала, як педагогічно правильно спростувати винахідливу синову брехню.

— Гм, це дивно, — сказала нарешті. — Певно, вона передумала, бо потому зателефонувала мені й сказала, що вірш таки треба вивчити.

Олесь приречено зітхнув. Горда зі свого педагогічного досягнення, Галина запропонувала:

— Ну, що? Зайдімо купимо тобі щось смачненьке?

— Так, зайдімо, — зрадів малий. — А можна чипси?

— Ти ж знаєш, сонце, тобі такого не можна. Купімо ананас.

— Добре, — погоджувався Олесь уже зі значно меншим ентузіазмом.

Удома педагогічні тортури тривали.

— Олесю, в тебе знову неакуратно заповнено щоденник і не записано домашніх завдань, — казала Галина, і їй хотілося вкусити себе за язик через це неправильне формулювання.

Адже слід було сказати: «А що ти думаєш про те, щоби наступного тижня заповнити щоденник ідеальним каліграфічним почерком і подивитися, як у вчительки відвисне щелепа, коли вона це побачить?». Або: «Мені здається, я вмію спотворювати свій почерк ще ліпше, ніж ти. Позмагаймося, хто може писати гірші каракулі!». Чи: «Сину, будь ласка, прочитай мені, що тут написано, бо, крім тебе, ніхто не знає цього шифру. І ще. Прояви, будь ласка, невидиме чорнило, яким ти записав домашні завдання».

Та було вже запізно.

— Нам нічого не задавали! — зі сподіваним роздратуванням відповідав Олесь. — І сама спробуй писати акуратно такою ідіотською ручкою!

— Якщо в тебе погана ручка, чому ти лише зараз про це кажеш? Ми ж могли купити нову, коли йшли зі школи, — Галина мало не плакала, бо вона зовсім не збиралася дорікати і повчати, а мала приготовану заздалегідь правильну фразу: «У тебе погана ручка? Тоді не дивно, що тобі не виходить нормально писати. А це нервує, чи не так?».

Але фраза ця так і залишилася тільки у планах. Якби вона все зробила правильно, син, певно, почав би пропонувати варіанти, як виправити ситуацію, але тепер він, як і слід було сподіватися, продовжував істеричним тоном:

— Хто з нас мама — ти чи я? От сама і пильнуй, які в мене ручки! Це твій обов’язок, а не мій!

— Не розмовляй зі мною таким тоном! — остаточно капітулювала Галина, гримала дверима й ішла до кухні заспокоїтись, а заодно повторити собі педагогічну мантру про те, що не слід заперечувати позиції дитини, навіть якщо не можеш прийняти її поведінки, що дитина має право на гнів і на роздратування та що реагувати на них потрібно не моралізаторством і роздаванням порад, а називанням емоцій; що потрібно акцентувати на успіхах і на позитиві, що слід пропонувати спільне вирішення проблеми й у будь-якій ситуації зберігати спокій і доброзичливість.

Не писали тільки, як саме вимкнути емоції в собі й перетворитися на педагогічно вивірений автомат із надання належних послуг, у якому дитячі верески та крики спрацьовують як монетки, й у відповідь з’являються привітна усмішка і правильно побудована фраза.

Після обіду, який минув у напруженій мовчанці, Галина зробила нову спробу.

— Покажи-но мені, що тобі задали з англійської. Ми вчора, здається, не доробили завдання.

— Я сам зроблю, — набурмосено відповів Олесь.

— Ну, то покажеш мені, коли зробиш.

Галина пам’ятала, що так робити неправильно. Не можна привчати дитину до тотального контролю домашніх завдань, бо це розвиває несамостійність. Пропонувати допомогу треба лишень у разі потреби. А домашні завдання дитина повинна виконувати самостійно. Та з Олесем такий варіант не проходив. Він учився вже у третьому класі, але й досі мав проблеми з каліграфією, писав гірше за деяких першокласників, і відчайдушні спроби Галини змінити це не давали результату. Домашні завдання він двічі переписував на чернетку, перш ніж там узагалі вдавалося щось розібрати, а потому Галина перечитувала ще й чистовик, бо під час кожного переписування Олесь примудрявся зробити нові помилки. Усе це супроводжували скандали та сварки, проте жодного позитивного результату вони не давали. Олесь тільки дратувався і писав іще більш неохайно, а найгріше — цілковито не помічав власних помилок, пропускав букви, а то й цілі склади, заходив на береги і на сусідні рядки, ліпив докупи свої каракулі так, що й сам потому не міг прочитати написаного. Одного погляду на такий зошит Галині вистачало, щоби забути про всі розумні поради психологів і очманіти від неконтрольованої люті. Мабуть, подібно почувалася й учителька, коли перекреслювала Олесеву писанину і ставила внизу незадовільну оцінку.

Одного дня Вільгельма з Іваном наздогнали румунські солдати, перевірили документи, а потому заарештували. Замкнули в якійсь стодолі, протримали там два дні, а тоді приїхала машина і забрала обох в’язнів.