Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Як бачимо, історик пішов по тому шляху, на який усіх нас завжди скеровували московська і польська історичні школи. Цілком очевидне і мотивоване так зване «шкурне питання». Про що ж інше міг думати український князь?

Та справа в тому, що в королівському указі, на мою думку, головне було інше. Мусили на когось покласти відповідальність за стримування натиску татар з півдня та південного сходу. Раніше ту працю виконували дід і батько князя Василя-Костянтина. Тож і він мав цю ношу нести, бо старший брат Ілля і нащадки Юрія (Заславського) такого робити не хотіли. Вони вважали, що то обов’язок Польського королівства в цілому. І мали рацію. Не забуваймо: мова йде про 1541 рік, коли на Польщу та Литву насідали Московія, Кримське ханство та Османська імперія.

«Перші письмові згадки про військову виправку молодого князя знаходимо в архівних документах за 1543–1544 рр.

Він очолив надвірне військо, яке складалося у своїй більшості з козаків, що служили у нього. В наступні роки, окрім участі в битвах з татарами на прикордонні, К.-В. Острозький бере участь у політичному житті, зокрема у засіданнях литовських сеймів і місцевих зібраннях шляхти та у з’їздах.

У 1550 році Костянтин (Василь. — В.Б.) Острозький відзначився у розгромі татарського нападу на землі Литви і того ж року був призначений володимирським старостою та маршалком Волинської землі. Маршалок Волинської землі вважався найвищою державною посадою на Волині, а оскільки землі Брацлавщини (східного та південного Поділля. — В.Б.) входили на той час до волинських володінь, то він очолив і військові з’єднання. К. Острозький брав участь у багатьох боях з татарами — то була звичайна служба з охорони південних кордонів Великого князівства Литовсько (-Руського. — В.Б.)» [153, с. 12].

Як бачимо, уже в 17-літньому віці, тобто 1543 року, молодого князя залучили до протистояння татарам на південно-східних теренах Великого князівства та Корони Польської. Тому, на моє переконання, саме закріпленням за молодим князем маєтностей його роду польський король намагався прив’язати Василя-Костянтина Острозького до тієї відповідальної та страшної праці. Його бойовими вчителями у ті молоді роки були найкращі «погромники» татарів, такі як: Бернард Претвич, Дмитро Вишневецький, Семен Пронський та інші воєначальники, котрі служили на кордоні та навчалися ще в його батька.

«У той час основними осередками оборони… (Великого князівства. — В.Б.) на південних рубежах були замки: Київ, Брацлав, Вінниця, Житомир, Біла Церква, Канів, Черкаси… Кам’янець, Бар, Теребовля, Бучач.

На Волині, окрім господарських замків у Луцьку та Володимирі, найміцнішими були князівські замки: Збараж, Вишневець, Острог, Заслав і Дубно, які належали родині К.-В. Острозького…

Сорокові роки XVI ст. були періодом постійних татарських і молдавських воєнних нападів…» [153, с. 48–49].

Можемо сміливо стверджувати, що князю Василеві-Костянтину належить розробка стратегії захисту українських земель Поділля, Галичини та Волині від постійних набігів татарських орд у середині та другій половині XVI століття. Як пам’ятаємо, кримські та ногайські татари, нападаючи в ті роки на Русь-Україну, рухалися, переважно, Кучманським та Чорним шляхами, які західніше сучасного подільського міста Старокостянтинова з’єднувалися в один шлях.

Зрозуміло, що головним завданням захисників наших земель було перекриття шляхів руху ворожих сил, які розташовувалися на водорозділах північніше та південніше річки Буг (Південний). Саме на тих шляхах треба було перехоплювати та знищувати ворогів чи то під час нападу, чи то під час відступу.

Якщо пильно придивитися, то саме ці головні напрямки татарського руху князь Василь-Костянтин перекривав насамперед. Перекривав він їх оригінально — будуючи нові чи відновлюючи старі міста-фортеці. Так на шляху татар з’явилися твердині: Балта (на р. Кодима), Бар (на р. Рів), Зіньків (на р. Ушиця), Вінниця (на р. Буг), Хмільник (на р. Буг), Костянтинів (на р. Случ) та десятки інших. Характерним прикладом цього захисту є розбудова фортець та навколишніх поселень на теренах сучасної Хмельницької області. Якщо подивимося на сучасну карту, то в XVI столітті, та дещо раніше, рід князів Острозьких та їх підлеглі перегородили землі сучасної Хмельниччини (Поділля) кількома лініями міст-фортець. Говоритиму тільки про мою малу Батьківщину. Називаю міста-фортеці двох ліній із півночі на південь: Кам’янець — Дунаївці — Солобківці — Ярмолинці — Сутківці — Чорний Острів — Меджибіж — Ізяслав — Новоград-Волинський і далі. А ось ще один кордон (по ріках): Кам’янець — Скала-(Подільська) — Смотрич — Гусятин — Сатанів — Волочиськ — Шумськ — Острог і далі. Поруч із містами-фортецями уже в ті далекі часи існувало також багато інших поселень (і навіть фортець), якими була забудована наша славна Подільська земля. Тобто князь Василь-Костянтин гідно продовжував справу своїх попередників:

Федора Даниловича,

Василя (Красного),

Івана Васильовича і

Костянтина Івановича…

У жовтні 2014 року, за пропозицією великого патріота України Валентина Ніконовича Пшеничнюка, мені вдалося в деяких з цих фортець побувати. Ми низько вклонилися давнім захисникам нашої славної землі: в Кам’янці-Подільському, в Сутківцях, в Острозі та в Старокостянтинові. Тільки відвідавши особисто ті фортеці, можна об’єктивно судити про страшну титанічну працю наших предків, їхні звитяги та непросту долю.

Ось невелика частина опису Старокостянтинівського замку, збудованого в 1571 році українським князем Василем-Костянтином Острозьким (Галицьким):

«Замок у Старокостянтинові — пам’ятка архітектури XVI ст. — розташований на схід від початкового ядра Старого міста на півострові, який був раніше відокремлений від прилеглої місцевості мокрим ровом. Його було зведено у 1571 р. князем К.-(В.) Острозьким одночасно з містом. Спершу замок складався з кам’яної вежі із прилеглою до неї житловою будівлею-палацом. На схід від них знаходилась кам’яна церква, до якої пізніше з південного боку було прибудовано оборонну вежу. Оборонні стіни з вежами, що оточували по периметру замковий острів, були зведені з дерева. Перед однією