Читати книгу - "Переможець отримає все"

І все-таки Віктор упізнав хлопця, хоч той підріс, був інакше вдягнутий і мав довше волосся. Це був Олег. Він вийшов з будинку, а не, навпаки, прийшов звідкись, полегшивши тим самим йому завдання. Більше того, Олег вийшов з відром, викинув сміття і знову зник у під'їзді.

Машина завелася одразу, і Віктор поїхав вулицею у зворотному напрямку, відкинувши ідіотську думку, що переслідувала його вже кілька годин. Олега не викрали і, судячи з усього, навіть погроз на його адресу не було, інакше Зоряна його просто не відпускала б самого ні на крок. Та й кому потрібно викрадати хлопця з провінції, у матері якого немає грошей! А які ще думки повинні з'являтися у нього, якщо Зоряні потрібно ні багато ні мало сто вісімдесят «кусків» зелених, причому настільки, що готова продати себе! Ще й кому…

Віктор добре усвідомлював, що, відірваний від реальності, він не спілкується майже ні з ким, хіба що з Франкенштейном, коли потрібно полагодити якесь пригнане авто, або з клієнтами, які зовсім необов'язково проживають у місті. Що може він знати? До того ж навряд чи те, що його зараз цікавило, знав хтось інший. Навпаки. Усе підказувало йому, що це таємниця. Хто міг це знати? Сам Олег? Можливо. Знайти його й запитати, для чого матері стільки грошей? Що може бути дурнішим? Дитині дванадцять чи тринадцять років. Навряд чи він щось знає, та й чи схоче з ним говорити? З якоїсь причини ця жінка добровільно погоджувалася на пекло. Як отримати нехай не пояснення, бодай натяк? Тітки Віри тепер немає… Полускати з бабусями насіння на лавочці?

Протинявшись по хаті зо дві години та помивши машину, щоб згаяти час і впорядкувати думки, Віктор поїхав до міста. Лишивши «Опель» під будинком, піднявся на другий поверх і подзвонив у двері.

— Хто? — запитали звідти, після того як почулися легкі жіночі кроки.

— Віктор, Середа.

Вона помовчала, а потім промовила:

— Що вам потрібно?

— Я що, схожий на людоїда? — запитав Віктор.

Знову пауза. Потім клацнув замок, і жінка, з якою всі ці роки найчастіше можна було побачити Зоряну, відійшла вбік, даючи йому дорогу. Це була просто подруга. Хоча ні. Очевидно, близька подруга. Також гарна, розумна й принадна, але теж нещаслива в особистому житті, судячи з того, що жила удвох із дитиною.

Жінка виглядала якщо не зляканою, то, безперечно, розгубленою й на непроханого гостя намагалася не дивитися. А може, він застав її в невідповідний момент — у халаті, з накинутим на голову рушником, під яким саме зараз робилася зачіска.

— Я знаю, вас Галиною звати, — сказав Віктор.

— Так.

— Ми з вами особисто не знайомі, але, гадаю, ви мене також знаєте.

Вона промовчала.

— Не дозволите сісти?

— Навіщо?

— Маю до вас розмову.

— Говоріть…

— Гаразд, — промовив Віктор, розуміючи, що в цьому домі на добре ставлення йому сподіватися не доведеться. — Я хочу знати, навіщо їй стільки грошей.

Вона мимоволі підняла очі, але одразу ж відвела погляд.

— Ви про що?

— Мені здається, ви розумієте, — він зайшов і став перед жінкою, яка вперто відверталася. — Дарма ви так. Я гадаю, ви хотіли б допомогти.

Вона знову мовчала, так само відводячи очі.

— Мені йти?

Галина, безперечно, все знала. Він уже зробив крок до дверей, коли почув ззаду:

— А звідки вам відомо?

— Зоряна сказала. Учора прийшла і сказала.

— І не пояснила, навіщо? — Галина дивилася просто на нього, запитливо і, як здалося Віктору, без видимої неприязні.

— Я не належу до тих, хто гідний пояснень.

Тепер уже вона шукала можливості зустрітися з ним поглядом. Нарешті Галина важко зітхнула й запитала:

— Кави вип'єте?

— Якщо вам не бридко пити її зі мною.

— Не говоріть дурниць, — сказала вона. — Заходьте, будь ласка. Тут не прибрано, ви мене застали зненацька.

Віктор мовчки сів у крісло і за п'ять хвилин уже тримав у руках філіжанку кави, а вона опустилася на диван і поставила свою на низенький столик.

— Ми давні подруги із Зоряною. Близькі подруги.

— Я здогадався, — промовив Віктор, — тому й прийшов до вас.

— У неї біда, — сумно сказала Галина, — уже півроку. Син її, Олег, ви знаєте… Він хворий. Серйозно хворий. Я… не надто добре можу пояснити — якесь захворювання серця. Ускладнення після перенесеної хвороби. Розумієте, раніше його не було. А тепер, після міокардиту, яким хлопець перехворів, коли був малий, воно прогресує. Зоряна їздила з ним скрізь — і в Київ, і до Росії. Йому потрібна операція. Причому якомога швидше. У нього серце швидко здає. Як мені пояснили, тому що дитина почала активно рости — дванадцять років… І нині… критичний період. Необхідно робити операцію, інакше…

— І це стільки коштує?

— Дивлячись де. У нас дешевше — офіційно вісім тисяч. Доларів. Але лікарі не дають жодних гарантій. Високий процент смертності — помирають під час операції… І результати гірші. А в Німеччині роблять. В одній клініці. Вона їздила. Там… ну, я не знаю — якісь інакші умови. І результати кращі — майже всі видужують. Вони оперують таких дітей з усього світу. Ми вже де тільки не були, спонсорів шукали, куди не їздили… Де там! — Обличчя її спохмурніло. — Ніхто не відмовляє, всі обіцяють, співчувають. І це тягнеться й тягнеться… А час іде. Уже півроку минуло, і жодних зрушень. І Олега возили до Німеччини, ось…

Вона знайшла на полиці закладений серед книг папірець і прочитала йому назву клініки.

— Сказали, що зволікати більше не можна. Серце