Читати книгу - "Переможець отримає все"

Галина змахнула щось з очей і взялася до своєї кави, яка вже встигла вистигнути.

— Я з усім цим теж скоро збожеволію. Ви б знали…

Ні, тепер вона, безперечно, не бачила у ньому ворога, швидше навпаки. Тільки здивовано запитала:

— А ви… так спокійно це сприймаєте?

— Я все сприймаю спокійно.

Це була неправда, причина його спокою полягала в іншому. Просто заповітний берег тепер визначився остаточно. Як на топографічній карті — де, в якому напрямку та на якій відстані. Якщо тоді, коли Зоряна увійшла до його хати, він тільки з'явився далекою смужкою, то тепер чітко вималювалися його обриси, стали відомими координати. Остаточно з’ясувалося, що існує шанс до нього допливти. Тільки б правильно розрахувати напрямок та власні сили. А за таких обставин належить бути спокійним. От і весь секрет.

Вона весь цей час щось йому говорила і зараз ніби чекала відповіді.

— Добра у вас кава, — сказав їй Віктор, — і ви її смачно варите. Дякую.

Він підвівся й рушив до дверей.

— Пане Вікторе, — сказала Галина вже у передпокої. — Я… ви мене пробачте за першу зустріч, та й узагалі… мені незручно говорити про це… Повірте, дуже незручно! Але якби Зоряна дізналася, що я приймала вас і пригощала кавою, ще й розповідала про неї… гадаю, далі вона свої проблеми вирішувала б уже без мене.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її Віктор, — вона ні про що не довідається. Я все розумію.

— Нічого ви не розумієте, — швидко мовила вона. — Жінок важко зрозуміти. Особливо гарних і нещасних. Але Зоряна не права. Стосовно вас. Я бачу. Так, це не моя справа, але тепер я знаю точно — як не глянь — не права. І бажаю вам досягти, чого ви хочете. Я за це молитимуся.

— Усі ми в чомусь не праві у цьому житті, — сказав Віктор. — Дякую вам за щирість. Будемо пливти…

— Куди? — не зрозуміла Галина.

— На той берег…

Це було мовлено поверхом нижче, коли він уже забув про існування Галини, з якою спілкувався хвилину тому. Сказано тихо та, можливо, надто зосереджено. Так, наче поняття «допливти» містило в собі набагато важче завдання, ніж просто купівля жінки на ім’я Зоряна, нехай навіть єдиної в цілому світі.

Усе складалося ніби навмисно важко. Мобільний Тараса не відповідав. І Войтовича також. А беземоційний голос «мобільної леді» щоразу повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Куди вони обидва могли завалитися — у яке місце, не покрите мережею «Київстар»? Або обидва відразу вимкнули телефони. Чого б то? І раптом здогадка! Лема, з яким він не спілкувався вже понад місяць, швидше за все, вирвався на якісь вигідні гастролі за кордон. І тоді це мало пояснення. Не з усіма країнами існує угода про взаємний зв'язок, у деяких потрібно для цього реєструватися….

Підозра підтвердилася, коли не відповів і телефон Ольги. Віктор без вагань набрав цей номер, але абонент також був поза мережею. Складалося враження, що виїхала вся «команда» Тараса Леми. З боку ця ситуація мала б викликати подив. Той, кому Лема значною мірою був зобов’язаний своїми останніми успіхами і хто звик зв'язуватися з ним по мобільному, за відсутності такого зв'язку просто не знав, як це зробити.

Спільних знайомих у них не було, а тих, із ким доводилося стикатися під час останнього перебування в колі співака, пам'ятав виключно в обличчя. Ні прізвищ, ні тим паче координат. Віктору насилу вдалося встановити через довідкову один із номерів студії Войтовича. Там, невизначено гмикнувши у відповідь на його представлення, повідомили, що метр перебуває на гастролях у Сполучених Штатах і Канаді.

Тепер і Віктор пригадав останню телефонну розмову з Лемою. Очевидно, негаразди під час складання нового грандіозного проекту змусили його піти на це. Турне по Штатах і Канаді, яке — Тарас давно вже казав — збиралася організувати українська діаспора, на певний час відтягувало «домашні» негаразди і, звісно, давало неабияку фінансову вигоду. Скільки воно триватиме?

Усе остаточно підтвердилося лише наступного дня. Лема зателефонував сам, з Чикаго. Хтось зі студії таки повідомив йому про дзвінок Віктора.

— Привіт, — відповів Віктор на традиційно галасливе вітання Леми. — Я шукав тебе, бо в мене дещо трапилося. Якщо чесно, навіть не знаю, з чого починати.

— А що сталося? — Голос Тараса змінився. — Ну кажи!

— Мені терміново потрібні гроші. Це питання життя і смерті.

— І скільки?

— Сто вісімдесят тисяч.

— Не слабо, — погодився Лема. — А що сталося? Ти що, десь влетів зі своїм бізнесом?

— Ні, — Віктор зітхнув, не знаючи, як пояснити. — Ці гроші мені просто потрібні. Вкрай потрібні. Я б не просив.

— Гм… — тільки й пробурмотів Лема. — А ти розумієш, які це гроші? Вважай, п'ята частина «лимона». Звідки ти взяв, що вони в мене є? Почнемо з того, що я не можу витягти їх із кишені й дати тобі. Ти що, гадаєш, я мільйонер?

— Я не знаю, — тихо промовив Віктор. — Але звернутися мені більше немає до кого. Мені потрібна така сума. Я погоджуюся на будь-які умови. Розумієш — на будь-які. Якщо ти нічого не порадиш, мені доведеться…

— Що тобі доведеться?

— Однаково їх добути. Не знаю…, Навіть вдягти маску й піти до банку. Зараз більше нічого не спадає на думку. І тоді якщо пощастить, мені доведеться зникнути. Зовсім. А як не пощастить…

— То що? — наче не повіривши