Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Останню фразу лейтенант сказав, явно наслідуючи Мюллера. Коли капрал і Інгрід були вже на сходах, що вели на другий поверх, лейтенант визирнув з дверей і крикнув їм:

— Там, у шафі, є кілька пляшок пристойного коньяку з підвалів Андори. Запропонуйте дамі, Тонненбах! Це добре поновлює сили.

Після яскравого світла темрява в підвалі здалася густою, мов дьоготь. У перші хвилини ні Ролф, ні Касян не розгледіли в ньому людей.

— Звідки?

Питання пролунало, як постріл за спиною.

— Із Хаммерферста, — по паузі промовив Ролф. У дальньому кутку підвалу заворушились.

— Із Хаммерферста? — перепитав чийсь високий тенор. — У кого є сірники?

— Візьми, — труснули сірниками десь зовсім поруч. Пройшло кілька напружених хвилин, поки в підвалі спалахнув вогник і несміливе жовтаве світло, пробиваючись із складених черепашкою долонь, трохи розсунуло темряву. Чоловік з вогником підійшов до дверей, біля яких стояли нові в'язні цього камінного мішка. Підійшовши ближче до Касяна, чоловік розтулив долоні і світло впало на його обличчя. Поки горів сірник, з темряви дивились кілька пар очей і в кожному з них танцювали крихітні тривожні вогники. Ті, хто залишився сидіти в дальньому кутку, — мовчки чекали, що скаже їх товариш. Проте сірник догорів, вогник погас, а він усе не говорив.

— Чому мовчиш? Онімів? — спитали з темряви.

— Він з голоду язика ковтнув, — хтось пробував навіть жартувати.

— Мовчу тому, що цього хлопця в Хаммерферсті мені не доводилось зустрічати.

— Запали сірника, — з темряви наблизився ще один. Вогник поплив під стелю, а коли чиркнула запальничка, в підвалі ніби розвиднилось. Ролф дивився на того другого, що підійшов до них із запальничкою, і не вірив своїм очам. Перед ним стояв його старший брат — Людвіг. Він змужнів, роздався в плечах, заріс густою бородою, але це був він, Людвіг-стригунець, як ласкаво називала його мати..

— Хай мене грім поб'є, коли це не ти, Людвіг?! — задавленим від хвилювання голосом промовив Ролф.

— Друзі, це він… Це мій рідний брат Ролф! — викрикнув старший Улл. — Це мій брат! Я вам розповідав про нього.

Брати обнялись. І вже в потемках Касян почув голос Ролфа:

— Зажди, Людвігу. Тут зі мною Ян. Він теж наш брат. Він росіянин.

Знову спалахнула запальничка, і Людвіг уважно подивився в лице росіянинові. Потім, ніби переконавшись у правдивості слів Ролфа, підморгнув Касяну і обняв його, як брата. Всі троє одійшли від стіни і сіли на цементну, вкриту інеєм підлогу. Вони сиділи в густій темряві, тримали один одного за руки і говорили… Власне, говорили Ролф і Людвіг, а Касян мовчав і слухав. Розмова їх перескакувала з одного питання на інше і, здавалась не такою глибокою, аби могла висловити всю повноту почуттів, що охопили зараз Людвіга і Ролфа. Тільки після того, як старший брат довідався, що їх мати жива і зараз перебуває в загоні Ніссена, голос його заспокоївся, інтонації пом'якшали, і розмова сама собою схилилася до їх нелегкого життя після сорокового року, до того часу, коли вони змушені були жити не лише нарізно, але навіть і в інших країнах.

«Ох-ох… Війна скалічила не одне людські; життя, не одну долю», — думав, слухаючи братів, Касян.

За характером Людвіг був цілковитою протилежністю Ролфу. Експансивний, гарячий, він не давав меншому братові розтулити рота. Ставив запитання і сам встигав на них відповідати, розповідав про свою одіссею, жартував і весь час спалахував радістю від свідомості, що доля не проминула випадку посміятися над ними в такий злий спосіб. «Треба ж таке, де зустрілися — за сімсот миль від дому, за сімдесят сьомою паралеллю, в підвалі за сімома замками». Ця обставина не засмутила Людвіга, навпаки, викликала в ньому, як здавалось Касяну, недоречний хлопчачий азарт. Він поводив себе так, ніби ні хвилини не сумнівався, що їх теперішній стан не що інше, як вибрик пустунки-долі і що через якийсь час цей недоречний зигзаг у їхньому житті неодмінно випрямиться, і все буде, як і повинно бути, — добре. Хоч Касян і не розумів із скоромовки Людвіга і половини слів, він усе ж відчув, що оптимізм Улла-старшого має під собою реальний грунт. Більш-менш прояснилась Касянові і картина життя цього зовні безтурботного хлопця і його друзів після того, як вони з приходом окупантів емігрували до Англії.

Людвіг Улл встиг закінчити диверсійну школу і двічі злітати до Норвегії, а потім, як і інші рибалки, ті, що, перебуваючи в морі, довідались про німецьку навалу і не повернулись додому, а пробували стати до зброї на боці англійців, він теж пробував вступити в королівський військово-морський флот, проте його туди не взяли, а відправили ловити тріску до берегів Гренландії. Майже два роки їх старенький сейнер плавав у Льодовитому океані, привозний в Ліверпуль набиті рибою трюми, поки не напоровся біля самісінького маяка на німецьку міну. Як вони вибрались на тверду землю, знає лише бог, тому що добиратися до берега їм довелось не по воді, а борсаючись у крижанім крошеві, якому не вистачало лише морозу, аби перетворитися у суцільний лід. І все одно Людвіг вважав, що їм здорово пощастило, адже могли напоротись на ту дурну міну де-небудь у відкритому морі.

Потім для них почалося найстрашніше — безробіття. Пробували найматися матросами на судна англійських риболовецьких компаній, проте і тут їх не брали, хоч країна відчувала гостру недостачу робочих рук. Вони були чужі, ненадійні. Шили в портових нічліжках, годувалися випадковим заробітком. Взагалі, хлебнули, повною мірою вдовольнилися солодощами емігрантського життя. А тому, як тільки поширився слух, що колишній управитель компанії «Стуре Норшке» Ейнар Свердрюп збирає сміливців для того, щоб з ними висадитись на Свалбарді, Людвіг із своїми Друзями Рюгосом і Стенсоном першими записались у загін.

Розповідь Людвіга перервали далекі постріли. Люди в підвалі затихли, насторожились.

Лейтенант