Читати книгу - "Ходіння по муках"

Дмитро Степанович був старим лібералом і тепер з гіркою іронією знущався з минулого «святого». Навіть на всьому домі його лежав відбиток цього самообпльовування. Кімнати з запорошеними вікнами не прибирались, портрет Менделєєва в кабінеті густо затягло павутинням, рослини в діжках повсихали, книги, килими, картини так і лежали в ящиках під диванами з того часу, як останній раз, влітку чотирнадцятого року, тут була Даша.

Коли в Самарі влада перейшла до Совдепу і більшість лікарів відмовилась працювати з «собачими і рачачими депутатами», — Дмитрові Степановичу запропонували пост завідуючого всіма міськими лікарнями. А тому що за його розрахунками виходило, що однаково до весни в Самарі будуть німці, він прийняв призначення. З медикаментами було погано, і Дмитро Степанович лікував самими клістирами. «Вся річ у кишці, — говорив він асистентам, дивлячись на них з іронічною вищістю через тріснуте пенсне. — За час війни населення не чистило шлунка. Попорпайтесь у первопричинах нашої благословенної анархії — і натрапите на забитий шлунок. Так-то воно, панове. Безумовний і для всіх без винятку клістир…»

На Рощина розмови за чайним столом справляли тяжке враження. Він ще не видужав від контузії, яку дістав першого листопада в Москві у вуличному бою. Тоді він командував ротою юнкерів, захищаючи підступи до Нікітських воріт. З боку Страсного майдану насідав з більшовиками Саблін. Рощин знав його по Москві ще гімназистом з голубими очима і соромливим рум’янцем. Було дико порівняти юнака з інтелігентної старомосковської сім’ї і цього запеклого більшовика чи лівого есера, — чорт їх там розбере, — в довгій шинелі, з гвинтівкою, що перебігав за липами того самого, оспіваного Пушкіним, Тверського бульвару, де зовсім ще так недавно доброзвичайний гімназист прогулювався з граматикою під пахвою. «Зрадити Росію, армію, відкрити дорогу німцям, випустити на волю дикого звіра, — от, значить, за що ви б’єтеся, пане Саблін!.. Нижнім чинам, цій сопливій наволочі, ще пробачити можна, але вам…» Рощин сам ліг за кулеметом (в окопчику на розі Малої Нікітської, біля молочної крамниці Чичкіна) і, коли знову вискочила з-за дерева тонка постать у довгій шинелі, полив її свинцем. Саблін впустив гвинтівку і сів, схопившись за стегно коло пахвини. Майже в ту ж хвилину з Рощина зірвало осколком кашкет. Він вибув із строю.

На сьому ніч бою на Москву наліг густий жовтий туман. Вщухло булькання пострілів. Ще билися де-не-де окремі роз’єднані купки юнкерів, студентів, чиновників. Але Комітет громадської безпеки, на чолі з земським лікарем Руднєвим, перестав існувати. Москва була зайнята військами ревкому. Наступного ж дня на вулицях можна було бачити молодих людей в цивільному, в руці — вузлик, в очах — недобре. Вони пробирались до вокзалів — Курського і Брянського… І хоч на ногах у них були військові обмотки або кавалерійські чоботи, — ніхто їх не затримував.

Якби не контузія, пішов би й Рощин. Але в нього трапився легкий параліч, потім сліпота (тимчасова), потім якась чортівня з серцем. Він усе ждав — от-от підійдуть війська з ставки і почнуть бити шестидюймовими з Воробйових гір по Кремлю. Але революція тільки ще починала заглиблюватись у народні товщі. Катя умовила чоловіка виїхати, забути на деякий час про більшовиків, про німців. А там буде видно.

Вадим Петрович скорився. Сидів у Самарі, не виходячи з лікаревої квартири. Їв, спав. Але — забути! Розгортаючи щоранку «Вестник Самарского совета», іцо друкувався на обгортковому папері, стискав щелепи. Кожен рядок шмагав, як хлист.

«… Всеросійський з’їзд Рад селянських депутатів закликає селян, робітників і солдатів Німеччини і Австро-Угорщини дати нещадну відсіч імперіалістичним вимогам своїх урядів… Закликає солдатів, селян і робітників Франції, Англії і Італії примусити свої криваві уряди негайно укласти чесний демократичний мир усіх народів… Геть імперіалістичну війну! Хай живе братерство трудящих усіх країн!»

— Забути! Катю, Катю! Тут треба забути себе. Забути тисячолітнє минуле. Колишню велич. Ще століття не минуло, коли Росія диктувала свою волю Європі… Що ж, і все це покірно покласти до ніг німцям? Диктатура пролетаріату! Слова ж які! Дурість! Ох, дурість російська… А мужичок? Ох, мужичок! Заплатить він гірко за свої діла…

— Ні, Дмитре Степановичу, — відповідав Рощин на довгі міркування лікаря за чайним столом, — в Росії ще знайдуться сили… Ми ще не видихались… Ми не гній для ваших німців… Поборемось! Відстоїмо Росію! І покараємо… Покараємо жорстоко… Дайте час…

Катя, третя співбесідниця за самоваром, розуміла з усіх цих суперечок тільки одне, що її коханий, Рощин, нещасний і зазнає жорстоких мук. Коротко обстрижена, кругла голова його взялася сріблом. Худе обличчя з запалими темними очима було наче обгоріле. Коли він говорив, стискаючи важкі руки на рваній клейонці стола: «Ми помстимося! Ми покараємо!» — Каті уявлялось тільки, що от він прийшов додому, ображений, знесилений, змучений, і погрожує комусь: «Зажди-но ти, вже ми з тобою розправимось…» Кому, справді, міг помститись Рощин — ніжний, делікатний, смертельно стомлений? Не цим же обдертим російським солдатам, що випрошували на холодних вулицях хліба й цигарок?.. Катя обережно сідала поруч з чоловіком і гладила його руку. Її заливала ніжність і жалість до нього. Вона не могла відчувати зла: відчувши його до кого-небудь, вона осудила б насамперед себе.

Вона нічого не розуміла в тому, що відбувалося! Революція уявлялась їй грозовою ніччю, що залягла над Росією. Вона боялася деяких слів: наприклад, Совдеп здавався їй лютим словом, ревком — страшним, як ревіння бугая, що просував кучеряву морду крізь пліт у садок, де стояла маленька Катя (була така пригода в дитинстві). Коли вона розгортала коричневий газетний аркуш і читала: «Французький імперіалізм з його страхітливими загарбницькими планами і хижацькими союзами…» — їй уявлявся тихий у голубуватій літній імлі Париж, дух ванілі й смутку, дзюркотливі струмочки вздовж тротуарів, згадувала про незнайомого старого чоловіка, який ходив за Катею всюди і за день перед смертю говорив з нею на лавці в саду: «Ви не повинні мене боятися, у мене грудна жаба, я