Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Якщо Господові треба отримати його сповідь у такій формі, як пропонує зробити це адвокат, він нічого не матиме проти. Навпаки, лише тоді зможе все добре обміркувати і навіть отримати чималий зиск на своєму свідченні. Приміром, чітко зорієнтуватися в ситуації навколо браслета.

А хто осудить старого батька, що свідчитиме в суді і наполягатиме на найретельнішому дізнанні вбивці? Навпаки, це звучало б дуже благородно в очах спільноти.

Джо відкинув лупу. Викликав секретарку і продиктував телеграму на прізвище Нурен Гадженг, адвоката захисту з Танджунау, із згодою давати свідчення.

Мануса квоктала навколо Марти, поправляла подушки, підтикала легкі ковдри, — у внутрішніх кімнатах все ж відчувалася прохолода. Архітектори завжди враховували місцеві кліматичні умови і садовили будинки так, що прямі промені сонця практично не потрапляли досередини.

— Хіба таке може бути, Манусо? — ледве повертала язиком Марта. — Навколо спека, а мене всю теліпає.

Служниця повела носом. Її щораз більше дивувала ця чужоземка, котру так палко прагне Ель Даві, а вона, дурне дівчисько, нехтує його щедротами.

— Один Аллах знає, що з тобою коїться! — просопіла Мануса. Вона никала по кімнаті, переставляла щось з одного місця на друге і, було видно, не мала до чого вчепитися.

Марта здебільшого відмовчувалась і не продовжувала розмову. Лишень крутила браслет на руці, перебирала кожен різьблений завиток, подумки через такого посередника спілкувалася з Майклом. Могла так сидіти годинами.

У Мануси терпець увірвався: і як можна мордувати її господаря, таку велику і сильну людину? Щоразу від цієї неприступної українки Даві повертається блідим і знервованим. Спробувала б котрась з їхніх жінок підвищити голос на свого чоловіка — засіче канчуками, а Марта, Аллах свідок, наче й спокійно щось таке скаже, що Ель Даві скаженіє і йде геть.

— Ашик![20] — зітхала Мануса і її сопіння осуджувало українку.

— Манусо! — покликала Марта.

— А що тобі?

— Скажи, ти дітей маєш?

— Аякже… — Десь з-під землі видобулось і Мануса зашморгала носом.

Вона виносила і народила трьох дочок, але не дочекалася весілля жодної. Піски забрали її дітей ще малими, хоча як не просила батька Ель Даві позичити хоча б на ліки. Не дав, бо просила для дівчаток. Так і сказав: на хлопців дам, а на дочок — ні, кому вони потрібні? Протягом трьох чорних років усі її донечки пішли в могилу.

Залишилися одні верблюди, котрі дали за нею в посаг. Однак народити більше не змогла і чоловік взяв другу жінку, за неї він отримав ще більше верблюдів.

З тих пір пісок пустелі перетворився для Мануси на попіл. Жінка прокляла пустелю, прокляла власне життя… І тільки тоді батько Ель Даві змилостивився і забрав у служниці, — німу, з випраними очима, із засипаною піском душею. Зараз має непоганий шматок перепічки і досхочу води. Серця лиш не відчуває, заніміло, заховалося під барханами. Зберігся відтоді лише переляк в очах.

— Розкажи, — просить Марта. — Сядь біля мене і розкажи про своїх дітей.

Нехай Мануса не вчена, не вміє читати-писати, зате вона відчуває — щось коїться з дівчиною. І таке непросте оте питання, ох, непросте. Діти просто так молоду жінку не цікавлять, хіба що вона…

Мануса підійшла до ліжка, присіла на краєчок.

— Розкажи, розкажи мені, Манусо, чи важко дати раду з малими дітьми?

Мануса мовчала, випускала повітря через ніс, бо здогадалася, що має на увазі молода жінка.

— Кепські твої справи, дівчино, — захиталася усім тілом. — Ти носиш під серцем дитину…

На очі Марти набігли сльози. Хіба вона може ховатися з цим? Нехай ще місяців два, три. А потім, як?

— Даві забрав мене від батька моєї дитини, забрав, вкрав. — Марта ковтала сльози, нервово схлипуючи. — І я не знаю, що з моїм Майклом. Його чомусь забрала поліція. Господи, скільки зла кругом, брехні, підступності! Боюся, щоб з дитиною щось не сталося. Манусо, чому у мене всередині все болить?

Марта вчепилась у широку Манусину долонь обома руками.

— Благаю тебе, не кажи про це Даві. Він все зробить, щоб забрати мою дитину. Він помститься, бо я не люблю його, не люблю… Навчи, що робити, аби зберегти дитину. Допоможи…

Дівчина поклала голову на Манусині руки, цілувала їх, шепотіла щось незрозумілою мовою. Служниця заклякла на місці, — з-під піску продерлася стебелина її душі і знову заголосила разом з дівчиною… за своїми дітьми. Усе, що пережила, виходить, складалося рубець до рубця і просилося назовні, через великі очі, перелякані, бо дивляться усередину її і бачать, що там, на самому дні жінки зарубцювалося єдиним бажанням і засипалося піском прожитого.

Мануса поклала руку на голову дівчини, поволі провела по білявому волоссю. А Марта притихла, пригорнулася до старої жінки.

— Який у тебе термін?

— Майже місяць…

— Заспокойся, я щось вигадаю. Ти, головне, не нервуйся.

Стеблина проростала усередині і заповнювала усю жінку нерозкритим бажанням. Мануса уже не ниділа над Мартою одиноким недопалком свічки. Тепер це була справжня скеля, з вулканічним клекотом.

Те, що збиралася сказати Марті, видалося б на перший погляд вбивчим. Однак іншого рятунку не бачила. Знала норов батька Даві, тому випустила відразу лавину:

— Ти повинна переспати з Ель Даві!

— Що? Що?