Читати книгу - "Вигнанці"

Тремтіння радості обгорнуло де Катіна, коли пальці його стиснули пістолет. Ось він, ключ, який може відімкнути браму вічного спокою! Адель притулилась щокою до його плеча і засміялась від того самого почуття.

— Ти простиш мені, люба моя? — шепнув він.

— Простити тобі? Благословляю тебе і люблю всім серцем. Обніми мене міцніше, мій любий, помолимось востаннє.

Вони упали навколішки. В цю хвилину у вігвам увійшли три воїни і сказали своїй землячці кілька уривчастих слів. Та встала, усміхаючись.

— Мене ждуть, — промовила вона якось урочисто. — Біла Ліліє, і ви, мосьє, побачите, чи витерплю я все з гідністю, як годиться моєму станові. Прощайте і пам'ятайте Онегу.

Вона знов усміхнулась і вийшла з халупи серед воїнів швидкою й твердою ходою королеви, що йде до трону.

— Тепер, Аморі… — шепнула Адель, заплющуючи очі і щё міцніше пригортаючись-до нього.

Він звів пістолет, але раптом упустив його і, стоячи навколішках, дивився розширеними очима на дерево, що розкинуло гілля своє перед дверима халупи.

Це була столітня, корячкувата береза: луб висів на ній клаптями, а стовбур весь був укритий мохом і грибками цвілі. Футів за десять від землі головний стовбур поділявся надвоє, і в цій розколині зненацька з'явилась велика червона рука, що з жестом палкого заперечення швидко моталася з боку в бік. Через хвилину вона зникла з очей полонених, які вражено дивились на неї, і замість неї з'явилася голова, що теж наполегливо хиталася з боку в бік. Неможливо було не впізнати цього темно-червоного зморщеного обличчя, великих щетинястих брів і маленьких блискучих очиць. То був капітан Ефраїм Саведж із Бостона.

Полонені ще не отямились від здивування, як раптом з гущавини лісу розітнувся пронизливий посвист, і миттю всі. дерева, кущі й зарості заіскрились полум'ям, обгорнулись димом, і цілий град куль з оглушливим тріском посипався на кричущих індійців. Ірокезькі вартові захопилися кровожерним бажанням подивитися на смерть полонених, а тим часом канадці, обережно наскочивши на них, оточили табір кільцем вогню. Індійці метались у всі боки, всюди зустрічаючи смерть, доки, нарешті, не знайшли якогось виходу з кільця ворогів і не проскочили у вільну прогалину, наче вівці крізь проламаний тин. Вони тікали, як несамовиті, лісом; кулі ворогів, не вгаваючи, свистіли коло самих вух їхніх, аж поки сигнал одбою не зупинив переслідувачів.

Але один з ірокезів вирішив, перше ніж тікати, скінчити надумане. Вламандський Метис вважав за краще мститись, ніж бути в безпеці! Кинувшись до Онеги, він розрубав їй голову томагавком, а потім з бойовим покликом, розмахуючи скривавленою сокирою, кинувся до вігвама полонених, які ще й досі стояли навколішках. Де Катіна помітив Метиса, і злісна радість блиснула в очах його. Він скочив з колін, щоб зустріти ворога, і, коли Метис наблизився, він схопив з землі пістолет і пустив йому в обличчя обидва заряди. Ще мить, і канадці підбігли до халупи по трупах ворогів, які корчилися в передсмертних судоргах; полонені відчули гарячі потиски дружніх рук рятівників і, побачивши усміхнені знайомі обличчя Амоса Гріна, Саведжа й дю Лю, зрозуміли, що, нарешті, настав для них бажаний спокій.

Отак утікачі скінчили свою подорож. Зиму вони спокійно прожили у форті Сен-Луі, а влітку, коли ірокези перенесли воєнні дії на верхів'я річки Святого Лаврентія, мандрівники вирушили в англійські провінції, спустившись річкою Гудзоном до Нью-Йорка, де їх чекав гостинний прийом сім'ї Амоса Гріна. Дружба між Амосом і де Катіна так зміцніла, завдяки спільним спогадам пережитих небезпек, що вони стали компаньйонами в торгівлі хутрами, і ім'я француза було так само відоме в горах Мона та на схилах Аллеганів, як колись у салонах і в коридорах Версаля. Згодом де Катіна збудував собі будинок на острові Стейтені, де оселилась безліч його одновірців, і віддавав більшу частину своїх прибутків на допомогу незаможним братам гугенотам. Амос Грін одружився з голландською дівчиною з Шенектеді. Адель так заприязнилася з нею, що цей шлюб іще більше зміцнив ту любов, що зв'язувала їх родини. Капітан Ефраїм Саведж щасливо повернувся в свій улюблений Бостон і здійснив заповідну мрію, збудувавши гарненький будиночок на горбі в північній частині міста, звідки йому було видно кораблі і на річці, і в затоці. Тут він жив, поважаний городянами, які вибрали його членом міської ради. Вони призначили його командиром чудесного корабля, коли сер Вільям Фіне напав на Квебек і переконався, що неможливо вигнати старого де Фронтанка з його лігва. Так, серед загальної пошани, старий моряк прожив багато років, і в наступному столітті його старечі очі могли вже побачити зростаючу велич рідної країни.

Замок Сен-Марі був незабаром відбудований, але власник його зовсім змінився відтоді, як утратив жінку й сина. Він схуд, озлився, став жорстокий і безнастанно організовував походи в ірокезькі ліси, де його загони своєю люттю переважали всі лиходійства ірокезів. Нарешті настав день, коли він вирядився у похід, з якого більш не повернувся ні він сам, ні його прибічники. Багато страшних тайн ховають у собі ці безмовні, тихі ліси Канади, і до них слід віднести й долю, що спіткала Шарля де ла Ну, власника Сен-Марі!

Бог індійців.