Читати книгу - "Шлях меча"

– Можливо, Косе, ти маєш рацію, – повторив я.

– Так, Єдинороже, – повернув до мене голову безпомильний ан-Танья. – Так, я тебе слухаю.

– Ти можеш бути правий у всьому, Косе, або не у всьому; ти можеш бути зовсім не правий, але це неважливо. Тим паче, що коли ми розглянемо таємний договір, підписаний кров’ю й попелом, не як угоду між старійшинами-людьми й людьми-батинітами, а як угоду між Звитяжцями Ради й Тьмяними, тоді все виглядає простіше й не так жахливо. Адже зовсім не за кожного жертвопринесення Минулим богам ламалася зброя бійців – тобто, гинув Звитяжець або Тьмяний! В основному, як пише Фань, смертельний двобій полягав в обов’язковій загибелі одного з людей! Тобто, гинули Придатки, і Тьмяні зі Звитяжцями радо розходилися врізнобіч – шукати нових Придатків для наступного жертвопринесення…

– Простіше й не так жахливо, – після паузи сказав Кос, із силою стиснувши кулаки. – Ні, я не ображаюся… не ображаюся.

– Іноді мені здається, – безпристрасно прошелестів Заррахід, – що ми не заслуговуємо таких Придатків. Ми – залізо, яке невідь що думає про себе… ні, не заслуговуємо.

А ось цього я Косові перекладати не став.

– І тому, – продовжив Єдиноріг-Я, – коли старійшини Звитяжців зважилися на клятвопорушення, вони в останню чергу думали про своїх Придатків. Я гадаю, що якби можна було винищити Тьмяних, не вбиваючи їхніх Придатків, старійшини пішли б на це з більшою радістю. Придатки живуть недовго, і це людину-Фаня хвилювала втеча двох ассасинів – а Звитяжців значно дужче турбувало зникнення трьох Тьмяних! Які здатні були виховати нових Придатків… і знайти нових Звитяжців, згодних потьмяніти.

– У Шулму б їх, – мрійливо скрипнув Сай Другий. – Ось де розгулялися б…

Він осікся, а Кос сполотнів. За час нашої подорожі з караваном я встиг розповісти ан-Таньї все, що знав про Шулму від Друдла, Дитячого Вчителя, Сая… усе, що знали про Шулму я і Єдиноріг.

– Один проти восьми, – ледь чутно брязнув Сай. – Усіх убив. І вуха заставникам відрізав. Сам з’явився на той, добровільно…

– Джамуха Восьмирукий! – не змовляючись, вигукнули я й Кос.

– І Звитяжець Чинкуеда, – додав зі стіни Уламок.

– Тьмяний Чинкуеда, – поправив його есток. – Тьмяний… останній свідок Істини Батин. Так, він обов’язково повернеться в Кабірський емірат, тому що він нічого не забув! І він повернеться не сам, цей останній свідок Чинкуеда…

Я з тугою подивився у вікно. Чорне небо й три боязкі зірки в кутку шиби тиснуться одна до одної, немов у страху перед мовчазною порожнечею… Як же я міг забути!

– Він, звичайно, повернеться, – упівголоса сказав я. – І Джамуха Восьмирукий, вождь орд шулмусів, і Тьмяний Чинкуеда, вождь Диких Лез Шулми – але тут їх будуть чекати! Їх навіть зустрінуть із радістю! – їх зустрінуть Дванадцять і Один!

І Я-Єдиноріг розповів про нашу Бесіду біля ставка з Емрахом іт-Башшаром із Харзи й Поясом Пустелі, Маскіном Тринадцятим, колись Сьомим.

Якийсь час усі мовчали.

– Тепер я розумію, – закінчив Я-Єдиноріг, – чому Минулі боги чекали ціле століття! Тьмяні-батиніти, попри все, не порушили клятви. Вони шукали таких, як Пояс Пустелі, збираючи їх по одному, вони вчили, виховували, ховалися – і ось тепер їх знову Дванадцять і Один, і доки Чинкуеда готує Шулму, тут, у Мейлані, дуже скоро відбудеться чергова жертва Минулим богам!

– Тоді виходить, – втрутився Сай, – що вони не гірше від мене знають про те, що Но-дачі й Кунда Вонґ у Мейлані! Адже саме Придатка Кунди хоче вбити цей Пояс Пустелі… А як же вони, певно, раділи з усього того, що ми чинили в еміраті! Адже це для Тьмяних було відродженням Істини Батин, кінцем самотності й втаємниченості!..

– І твої приятелі, Вилорогий, цілком можуть примкнути до Тьмяних, – заявив Уламок доволі противним і в’їдливим тоном. – Ось уб’є цей харзієць Придатка Кунди – треба ж на комусь навчитися всерйоз, крім собак так мавп! – потім підшукають Кунді спільними зусиллями потрібну людину-батиніта з бажаючих помститися кому-небудь… А Но-дачі взагалі на Саїда-на оберуть, Главою Вчення буде! Дуже достойний, по-моєму…

– Ти ніколи не зможеш пробачити мені смерть Наставника? – навпростець запитав Сай. – Так, Дзю?

– Дурню, – буркнув Дзютте, але вже зовсім інакше. – Прощати його, бач… якби я на тебе зло тримав – зламав би тебе ще під час першої Бесіди, у караван-сараї, і було б тобі прощення!.. Тільки я тупий, а відхідливий. Так що терпи й мовчи! До речі, Вилорогий, – гаразд, я старий дурень, а ти який? Себто – тобі скільки років?

– П’ятдесят два, – гордо відповів Сай.

«Палаюча Нюринґа! – беззвучно зойкнув Єдиноріг. – Та він же ще підліток!..»

Заррахід тільки злегка здригнувся й не сказав нічого.

У мене в голові наразі погано вкладалося, що п’ятдесят два роки – це навіть не молодість, або, у крайньому випадку, її початок… але я вирішив, що звикну й до цього.

– Ясно, – підбив підсумок Дзютте. – Відсутність розуму й погане товариство. Шулма, герой Но, брати-недоуки, Шото ще цей… Виховувати тебе нікому.

– Чого це нікому?! – здійнявся Сай. – Я, між іншим…

– Ти, між іншим, мовчи, коли старші говорять, – осадив його Уламок. – Я від тебе не в десять і не в п’ятнадцять разів старший. І сказати хотів ось що: виховувати тебе нікому було. Було! А тепер – є кому. Ось що я хотів сказати.

Сай глянув