Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

- Авжеж, авжеж,- закивала головою Мері.- Я завтра ж надішлю йому чек і ще дещо додам.

- А я й не подумаю! - на подив усім оголосила леді Керолайн. Вона вже цілком опанувала себе й палала священним гнівом.- Все це просто обурливо, від початку й до кінця! Я вас не вповноважувала давати тим людям сто доларів.

В очах коротуна Госса, який стояв біля машини, спалахнула лють.

- Отже, ви мені не заплатите?

- Та заплатить вона, заплатить,- сказав Дік.

Але в душі Госса раптом скаламутилися всі ті образи, що їх він зазнав замолоду, коли мив посуд у лондонських ресторанах, і він грізно насунувся на леді Керолайн.

Спочатку він шмагнув її гнівною тирадою, в якій висловив усе, що про неї думає, але вона з крижаною посмішкою обернулася до нього спиною. І тоді, скакнувши за нею навздогін, він своєю коротенькою ніжкою копнув її в найпопулярнішу в світі мішень. Не готова до такої несподіванки леді Керолайн скинула руки, наче підкошена кулею, і простяглася в своєму матроському костюмі долілиць на тротуарі.

Голос Діка перекрив її несамовитий вереск:

- Мері, вгамуйте її! Інакше вас через десять хвилин запроторять за грати!

По дорозі назад старий Госс уперто мовчав; і тільки коли вони проминули казино в Жуан-ле-Пен, де ще й досі ридав і захлинався джаз, він звів дух і промовив:

- Я ніколи ще не зустрічав таких жінок, як оці. Я знав найуславленіших куртизанок і деяких поважав, навіть дуже поважав,- але таких жінок, як оці, я не зустрічав ще зроду.

Дік і Ніколь мали звичку разом їздити до перукарні й там сидіти в сусідніх кабінах, поки майстри чаклували над їхніми зачісками. Ніколь чула звуки, що долинали з чоловічої зали: клацання ножиць, дзенькоту дрібної здачі, нескінченно повторюваних «Прошу!» й «Пардон!»

На другий день після повернення Діка вони теж поїхали до Канна, щоб підстригтись, вимити голову й висушити її під запашним вітерцем фена.

Під’їжджаючи до готелю «Карлтон», щільно запнуті вікна якого вперто не пропускали літа, наче це були й не вікна, а двері льохів, вони зустріли машину, яку вів Томмі Барбан. Обличчя в нього було зосереджене, похмуре, але, побачивши Ніколь, він стрепенувся й очі його заяскріли. Ця раптова переміна занепокоїла Ніколь. Їй захотілося бути з ним, їхати туди, куди їде він. Година, проведена в перукарні, здалася їй однією з тих порожніх пауз, які, разом узяті, й складали, власне, її життя,- вже вкотре, хай і на короткий час, її позбавлено волі... Перукарка в халаті, що тхнув згірклою губною помадою й одеколоном, була мов ще одна медсестра.

В сусідній кабіні Дік дрімав під пеньюаром і мильною піною. Дивлячись у дзеркало, в якому видно було коридор між двома залами, Ніколь раптом здригнулася: в коридорі з’явився Томмі й різко завернув до чоловічої зали. Серце радісно тьохнуло: отже, зараз усе буде з’ясоване!

Вона почула перші слова Томмі, потім - уривки фраз.

- Мені треба поговорити з вами.

- ... серйозне?

- ... серйозне.

- ... згоден.

За хвилину Дік підійшов до Ніколь, невдоволено витираючи рушником наспіх сполоскане обличчя.

- На твого приятеля гедзь напав. Він бажає негайно поговорити з нами обома, і я погодився, щоб швидше покласти цьому край. Ходім!

- Але мене ще не достригли.

- Потім дострижуть. Ходім.

Не без досади вона попросила здивовану перукарку зняти з неї пеньюар і, думаючи про те, що має, напевно, страхітливий вигляд, пішла слідом за Діком до виходу з готелю. На вулиці Томмі схилився над її рукою.

- Ходімо до «Кафе союзників»,- запропонував Дік.

- Куди завгодно, аби нам тільки не заважали,- погодився Томмі.

Коли вони сіли під склепінням дерев - у найкращому місці в літню пору,- Дік спитав:

- Ти вип’єш чого-небудь, Ніколь?

- Лимонного соку.

- Мені - demi, 84 - сказав Томмі.

- «Блек-енд-Уайт» і содової,- сказав Дік.

- Il n'y a plus de «Blackenwite». Nous n'avons que le «Johnny Walkair».

- Ça va. 85

Коли дівчина мовчить,

Теж мовчи - ні слова, цить!

Хай говорять тільки руки -

Тільки руки ловлять мить!

- Ваша дружина вас не кохає,- сказав раптом Томмі.- Вона кохає мене.

Вони подивились один на одного якимись скляними, напрочуд порожніми очима. В такому становищі розважна розмова майже неможлива, бо між чоловіками існує тільки непрямий зв’язок - усвідомлення того, в якій мірі кожному з них належить жінка, про яку йдеться; всі їхні почуття проходять через її роздвоєне єство, мов через розладнаний комутатор.

- Хвилинку,- сказав Дік.- Donnez-moi du gin et du siphon.

- Bien, monsieur. 86

- Так. Кажіть далі, Томмі, слухаю вас.

- Для мене ясно, що вашому подружжю настав край. Ніколь ви більше не потрібні. Я чекав цього п’ять років.

- А що скаже Ніколь?

Обидва обернулися до неї.

- Томмі став мені дуже близький, Діку.

Він кивнув головою:

- Ти більше не кохаєш мене,- провадила вона далі.- Лишилася тільки звичка. Після Розмері вже ніколи не було так, як раніше.

Такий напрям не влаштовував Томмі, і він безцеремонно втрутився в розмову:

- Ви не розумієте Ніколь. Через те, що вона колись хворіла, ви все життя поводитеся з нею, як з хворою.

Тієї миті до них підійшов якийсь підозрілий на вигляд американець, що настирливо пропонував свіжі номери «Геральд» і «Нью-Йорк таймс».

- Беріть, хлопці, не пошкодуєте! Ви як, давно тут?

- Cessez cela! Allez ouste! 87 - гримнув на нього Томмі і, обернувшись до Діка, повів далі: - А жодна жінка не стерпить такого...

- Хлопці! - знов перебив американець.- Якщо ви вважаєте, що я байдики б’ю, то ви помиляєтеся.- Він витяг з гамана заяложену газетну вирізку, яку Дік відразу впізнав. Це була карикатура - нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей