Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Я трохи переполошився, сидів-бо поруч Іщинського зовсім невидимий, але сумніватися не випадало: ми дивилися один одному у вічі, і я таки був певний, що Біляшівський бачить мене. Захотілося скорчитися, змаліти і перетворитись у жучка, бо такого ще в моєму житті не траплялося, навіть давнішня розмова із Бергеном не йшла тут у паралель. Щоб перевірити остаточно це своє враження, я зняв кашкета і вклонився Біляшівському, на що той підніс руку до капелюха й ледь-ледь його припідняв. Я всміхнувся до нього доброзичливо, відтак відкинувся на спинку сидіння і зімітував той-таки вираз обличчя, що його мав Іщинський, — мертва усмішка, масні очі, які не роздивляються перехожих, а прилипають до них; зрештою, що з того, коли б навіть Микола Платонович мене побачив? їхати з Іщинським мені не заборонено, та й хто зна, чи пов'язує він цей мій образ із тим, що воює зараз з підростаючим поколінням? Через це моя стурбованість майже щезла, хоч неприємного почуття я позбутися не зміг — це було те саме, що відчуває злодій, коли його застає при таємному обшуці шухляд господар.

Карета почала спускатись униз по Чуднівській вулиці, і я відразу ж здогадався, куди мій супутник прямує. Ну, звісно, все відбувалося, як по розпису: відчинилися двері, і начальник інвалідної команди знову був віч-на-віч із чемно усміхненим фактором, хоч цього разу в очах у фактора зламалося по іскринці, і він не втерпів, щоб не зауважити:

— Надто часто ви ощасливлюєте мене своїми візитами, ваше благородіє.

— А тобі чому це в носі крутить? — не зовсім чемно обізвався Іщинський.

— Крутить не крутить, — сказав фактор, — а ваше благородіє в місті надто показна особа.

Аполлон Григорович уже сидів у фотелі, спустивши погляд на неметену підлогу, шкіра на обличчі була жовто-сіра, бо він уже розповів фактору причину свого наглого приїзду, і вони обоє замовкли, наче віддаючи шану поганій звістці чи, може, з приводу того сумуючи. Фактор ходив по захаращеній всяким добром кімнаті, а що вільного простору тут було небагато, то він, ходячи, вигинався туди й сюди, наче був гутаперчевий, а може, він і справді був гутаперчевий, адже треба було виявити неабияку гнучкість і добре-таки поворушити мізками. Підлога рипіла під пантофлями фактора, він ходив і замислено пощипував собі лівого пейса, бо так чинив завжди, коли треба було поламати голову.

— Чи дуже строгий ваш корпусний? — спитав зрештою.

— Звір, дикий і жорстокий. Знаєш, що він каже на смотрах?

— Скажете.

— Він каже на смотрах, що дозволяє засікти дев'ять чоловік, щоб десятий був вишколений, як належить.

— Це справді так? — радісно підскочив фактор.

— Нема чого радіти, — похмуро обізвався Іщинський. Але фактор уже не ходив, а бігав по кімнаті, спритно вигинаючись у проходах, щоб не вдаритись об гострі ріжки комодів, столу, шаф, стільців і підставок. Підлога співала під ногами, а Іщинський пильно стежив за ним, як стежить кіт за пташкою, котра відводить його від свого гнізда.

— Може, я зовсім дурний, — сказав нарешті фактор, — але коли такий він звір, хе-хе… — Він підморгнув Іщинському, і око його виросло для стривоженого начальника інвалідної команди в щось величезне й багатозначне: — Я, ваше благородіє, прожив трохи на світі. І знаєте, що я вам скажу, о, почекайте, не перепиняйте, бо в мене отута починає так гарно крутитися, — він показав пальцем на голову, бо саме там почало так гарно в нього крутитися. — Еге ж, коли він такий звір — це значить, ваше благородіє, що він… стривайте, стривайте, я зараз скажу, що він, хе-хе… під черевиком у своєї жінки. А тепер кажіть, що хотіли…

Але Іщинський нічого не хотів — він реготав.

— А ти — зух, побий мене качалка!

— Ну, що ж, — задоволене озвався фактор. — Треба нам якось рятувати шкуру. А може, вона, пані генеральша, часом і модниця?

— Модниця, модниця, — заплескав себе руками по колінах Іщинський.

— То я це діло візьму на свої кволі, старі плечі, — сказав фактор. — Видатки ми з вами поділимо, трохи дам я, а більше ви, бо не я до вас прийшов, а ви до мене, та й не такий зараз час, щоб за копійку стояти. І знаєте що, — він перестав бігати, — не приїздіть поки що до мене, а я до вас. Коли захочете зі мною перебалакати, шепніть шинкарю Холоденку, а треба буде мені, то хтось до вас прийде. Скаже, що він од м'ясника… ви щось хотіли сказати?

— Скільки? — спитав Іщинський.

— Три тисячі ваші, а тисяча моя. Чи, може, замало? Іщинського перекривило.

— Пані генеральша на менше не спокусяться. Менший хабар — менший виграш.

— Роби, як знаєш, — сказав, зводячись, Іщинський. — Правду кажучи, обдереш мене, як липку.

— Ще жодна липа з того не всохла. З неї деруть, а нова кора наростає.

— Заткни пельку! — ліниво обізвався Іщинський.

— Зараз, зараз, ваше благородіє. Я добре знаю: легко брати, а важко давати. Може, вам жаль грошей, то вигадайте щось розумніше.

Але Іщинський уже впадав у лихий настрій. Він блимнув на фактора, який чемно йому усміхався, а ще чемніше кланявся, і тільки вряди-годи поблискував вивідчим оком, отож, начальник інвалідної команди блимнув на фактора і рушив до дверей, котрі самі відчинилися і відслонили чотирикутний шмат простору. Іщинський зирнув туди і аж зупинився: в повітрі повільно кружляв сніг. Сіре небо облягло прирічкові горби, наче впиралося об них краями, і повільно сіяло рідкі сніжини, що спадали на землю, м'яко кружляючи, але до землі не долітали, бо розчинялись у повітрі чи лишали крихітні мокрі цятки на кам'яних лобах бруківки.

— Ну от, і зима на носі, — сказав фактор, підставляючи долоню під сніжини.

Була та рука жовта, покрита схожою на відшліфований пергамен шкірою, і мені подумалося, що долоня пошліфувалася так від безкінечного рахунку грошей. Така вже його робота, лічити, заради цього він і живе, в той час, як його компаньон живе, щоб ті гроші тратити. Але мають вони однаковий клопіт, бо ні одному, ні другому їх не вистачає: факторові їх мало, щоб задовольнити жадобу рахування, а Іщинському так само мало, бо не покривають потреб. Через це вони й дивилися так чудно на сніг, адже подумали водночас, що коли б мали стільки монет, скільки висить оце в повітрі сніжин, вони б ще сяк-так задовольнилися, перший лічив би їх до кінця віку свого, а другий до кінця віку свого їх би розметував. Але вони знали, що це тільки маревна забаганка, тому зітхнули водночас і відвернулися один від одного.

— Щасти вам, — буркнув Іщинський і пішов до карети.

— Хай вам біс, ваше благородіє, — сердечно обізвася фактор.

Я урочисто ішов за Іщинським, намагаючись ступати із ним у слід. Було мені радісно, і я з кислим співчуттям згадав отого, видимого, себе, який сидить зараз у класі й морозить крижаним поглядом недоростків. Ці недоростки, здається, ненавидять мене, але в них немає супроти мене сили й волі, і жоден із них не помислить супроти мене постати. Зрештою, саме такий западу я їм у пам'ять, і вони пронесуть мій образ крізь своє життя, адже і їм колись доведеться научати; пам'ятатимуть вони мою науку так само чітко, як і свої брудні витівки, які згодом обростуть у них романтичним ореолом. Така вже наша вчительська доля, що нас можуть любити, ненавидіти чи боятись, учителя можуть зневажати, але ніколи й ніхто з учнів його не жалітиме. Саме тому вчитель належить у цьому світі до особливої категорії людей, і не диво, що серед них так багато озлоблених та самотніх. Я вибрав собі цей терен недаремно і, здається, не шкодую (а це мені не один звіщав, що мене в цьому світі не люблять). Не любові прийшов я шукати, а щоб створити велике дітище свого духу, мою сокровенну "Чорну книгу". Через це я й відчував таке задоволення, ледве не ступаючи на п'яти Іщинському, — був це злочинець, якому немає спасіння. Він заплутавсь у тенетах, які сам-таки сплів, і мусив колись у них попасти. З усіх людей, яких я тут описав, тільки один поки що не вкладається в моє розуміння, тільки один мене турбує й непокоїть — отой дивний Біляшівський. Хто він і що хоче, яку маячливу думку поселив собі в голову, чому так пильно дивиться на мене при зустрічах? Ми з ним люди, здається, неспівмірні, хоч спочатку я бачив його, як вишню в кришталевім келиху. Ні, я сподіваюся, що його доброчесність видима, а коли так — він, як і всі, — мій. Все ж бо роблене чи видиме — це та сама порожня оболона без ядра. Зрештою, в мене є ще один шлях: я протиставляю його доброчинності всю масу зібраних отут історій і уявно кидаю їх йому у вічі. Хай пізнає через них себе самого, хай засумнівається і відчує в собі лють. Він проповідує своє дивацтво, як щось протилежне всьому, що називається в цьому світі нормальним. Через це стає вилущений з цього світу, юродствує. Але існує незаперечна істина: шкаралуща ніщо без ядра, але не збережеш ядро без неї. Через це його юродство видається мені не провісником світлого, а гідним насміху. Я радію з того, бо цим самим він все-таки дорівнюється до решти моїх персонажів, зрештою, весь оцей ліс людей — я. Це душа моя, розкладена на образи, а що вони без кінця воюють, — ознака моєї житейської сили. Коли б не мав я тут рації, не міг би отак любо й радісно наступати на п'яти комусь такому, як Іщинський. Тоді завелися б у мені, як черви, сумніви і сточили б моє нутро — я відчув їх отієї ночі, коли був такий розчулений та розм'якшений і змушений був викреслювати зі своєї душі Охоцьку. Тепер я знову на коні, я знову йду за черговою своєю жертвою, через те й прозоріший тіні. Можу знову писати свою книгу, бо задоволене і цілісно живу!..

Фактор виїхав у Київ у цей-таки день, взявши з собою немалий запас тканин, які він, однак, ніде не купував, принаймні за той час, відколи я за ним стежив. Я, затишно вмостившись у балагулі фактора, покотився разом із ним у Київ, в той час, як видима моя половина лишилася забивати знання в ослячі лоби підростаючого покоління. Від того я мав і певну невигоду, бо, розполовинившись отак, не міг лишатися цільною істотою, чим зуміли скористатися діти Охоцької (вже зараз вони носили нові костюмчики і у вільний час навідувалися до директора гімназії, вивчаючи там роль синів Ковнірчука), так от, ці увірвителі простягли на залізних сходах, якими я мав спускатися, йдучи на роботу, шворку, і я, перечепившись, покотився кумельгом, добре потовкши собі боки, адже не мав звичної прозорливості.