Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Я побачив тільки кілька дитячих спин, обтягнутих новими костюмчиками, які тікали через подвір'я. Напасть викликала в мені цілком справедливе обурення, і я метнувся до дверей Охоцької, загупавши в них кулаками. Охоцька з'явилася, як богиня, і спокійно вислухала мої скарги.

— А чому ви переконані, що це мої діти? — спитала вона, ледве стримуючись, щоб не розсміятися. — А може, це вам колега Міхневич мститься за скарб? До речі, мені він уже влаштовував скандал.

— Ніякий це не Міхневич, — сухо зауважив я. — Це ваші хлопці, яких мені вдалося побачити.

Я розповів Охоцькій про спини увірвителів, обтягнуті новими костюмчиками.

— На що ви натякаєте? — холодно зауважила Охоцька. — І взагалі, що ви від мене хочете?

Я здумів на таку безапеляційність і сказав, що я вимагаю покарати винних, коли вона не хоче, щоб покарав я їх сам.

— Коли покинути все на так, — зауважив я, — тоді жити не дадуть.

Говорив цілком очевидні речі, але Охоцьку вони, здається, не зачепили.

— А коли не захочу їх карати і не дозволю чинити це вам? — спитала вона не без виклику.

— Тоді, шановна пані, — сказав крізь зуби, — я змушений буду оборонятися від ваших дітей, як знайду можливим, а від сьогодні відрікаюся від столування у вас…

Я говорив це з такою похмурою урочистістю, що Охоцька розсміялася.

— Бог з вами, Киріяку Автомоновичу, — сказала вона фамільярно. — Я покараю тих увірвителів, і вони ніколи не чинитимуть вам збитків. А коли хочете покинути столуватись у мене, я не буду уражена, відтепер мої справи пішли на ліпше. І взагалі, — додала вона зарозуміло, — вам анітрохи не вигідно зі мною сваритися, навряд чи це вийде вам на руку.

Вона заплеснула двері перед моїм носом, і я тільки невтямковито закліпав очима. Охоцька набиралася пихи, а це значить, що з Ковнірчуком у неї зайшло далеко. Бувши зайнятий спостереженням інших людей, я згубив з визору цю пару і тепер шкодував. Але не міг поповнити нестачу, оскільки невидима частина мого єства мандрувала в цей час до Києва і мусила поки що марнуватись, бо фактор, який хоч і обробляв дорогою на поштових станціях тисячі оборудок, був для мене, як груба стіна, оскільки єврейської мови я не розумів і в суть безконечних перемовлянь увійти не міг. Я, правда, бачив, як в його балагулу щось клали, а щось забирали, причому чинилося це з усіма засобами остороги, з чого виснував: всі ці махінації навряд чи законні. Але це мене обходило мало, я мав свій інтерес, через що міг спокійно собі подрімувати аж до Києва, до речі, й гадки не маючи про пригоди, які несподівано спіткали мене в Житомирі.

А мені в той день увіч не щастило. Падіння, сварка з Охоцькою зайняли в мене певний час, і я вперше запізнився на уроки, що викликало гостру догану директора. Я чесно оповів йому свою пригоду, на що Ковнірчук, почервонівши (згадка про новенькі костюмчики вразила його), заявив мені, що я огидний наклепник, що він цих хлопчиків має честь знати і може гарантувати їхнє достойне виховання, і що вони не тільки не здатні на лихий учинок, але й подумати про таке не могли б. Я слухав ці філіппіки увірвителям, від яких ледве не звернув собі шиї, і не міг знайти належного слова, щоб виправдатись, оскільки був в цей час істотою позбавленою вартішої своєї половини. Тож тільки промимрив, що Охоцька може засвідчити акт мого падіння зі сходів, на що директор з убивчою іронією заявив, що я, певне, був учора п'яний.

— Але ж кожен знає, що я не п'ю! — вигукнув зчудовано я, на що директор зімружив праве око, помахав пальцем і сказав, що він зна таких: на людях вони не п'ють, а зачинившись на самоті, набираються до нестями. Це вже був достеменний на мене наклеп, притому такий зухвалий, що я тільки рота розтулив. Зрештою, директор збавив на тоні і попередив мене, щоб це було востаннє, на що я зробив службово-серйозне лице, яке, видимо, сподобалося директору, і він відпустив мене милостиво, а коли я відходив, спинив і попередив, що в гімназію сподіваються візиту самого попечителя учбового округу і що він любить відвідувати уроки новонастановлених учителів.

— Будьте готові і приготуйте як слід учнів, — сказав він, і я зрозумів причину його благодушності: сваритися під цей час йому зі мною не було вигідно, оскільки я був певною мірою втаємничений у його справи, принаймні сприяв його зв'язку з Охоцькою.

Третя неприємність чекала мене вже ввечері, коли до мене завітав Міхневич. Він мав сталево-непроникне обличчя, а очі такі вузькі, що від них лишилися самі щілини. Так само сціплені мав він вуста, крізь які слова цідилися з лютим шипінням. Учитель латинської мови заявив, що хоче зі мною побалакати, а коли впустив його до себе, спинився на вступі до кімнати і проголосив, що я людина безчесна, що я разом із тією пройдою (очевидно, під пройдою він розумів Охоцьку) нещадно познущалися з нього, звабивши до шукання неіснуючого скарбу, що він, як шляхтич, не потерпить такого приниження своєї честі і пропонує мені стрілятися на Голові Чацького, бо тільки кров зможе нас розсудити.

Я запропонував Міхневичу сісти і спокійно обговорити ситуацію, але той не зрушив із порога. Тоді сів у фотель я і заявив йому, що він не має анінайменших підстав гніватися на мене, бо про скарб я йому не збрехав, а сказав правду, що в нас не було ніякої домовленості щодо цього скарбу, і те, що він почав шукати його самотужки, лише його воля. Скарб може лежати, коли Міхневич не знайшов його в своїй квартирі, або в Охоцької, або в мене, а я поки що нікуди не поспішаю. Коли ж свого часу він відхилив мою пропозицію про спільні пошуки, я не відчуваю себе зобов'язаним ділитися з ним третьою частиною, коли цей скарб у себе в квартирі знайду. А насамкінець я сказав, що вважаю перестарілим звичай ганебно стрілитися — навряд чи це вивищує шляхетську честь, — а окрім того, він чудово знає, що дуелі тепер заборонено.

— Мені немає діла до заборон, — прошипів Міхневич. — Я хочу вліпити кулю у вашу безсоромну фізіономію.

— Все-таки хочете мене образити? — спитав я спокійно. — Я вам це вибачаю тому, що ви зараз не при доброму глузді. Я вам вияснив справу і готовий навіть вибачитися за те, що нерозважно сповістив про той скарб. Підіть прохолодіться і добре все обміркуйте, а коли й тоді не отямитеся й наполягатимете на дуелі, я буду до ваших послуг, бо відчуваю себе несправедливо ображеним і годен вимагати сатисфакції.

Я встав з холодним лицем, даючи зрозуміти Міхневичу, що нашу розмову закінчено, на що він їдко блимнув, розвернувся й пішов геть, а я, зачинивши за ним двері, відчув зрадливий трем у колінах і слабкість у тілі: аж трьох випробувань у відсутність дійової своєї половини було для мене забагато. Я не боявся дуелі, бо був стрілець чудовий, страшила мене колотнеча й те, що кожен дуелянт ставав у місті скандально відомий, чого мені аж ніяк не хотілося: моя місія, як я вже не раз зазначав, існувати тихо й непоказно. Через це я не міг зажити солодкої нерухомості, якої завсігди прагну, коли невидима частина мого єства десь мандрує. Тоді я зачиняюся на всі замки, залажу в ліжко й, покурюючи сигару, впадаю у дивний транс, майже небуття. Солодко перестаю відчувати себе, поступово гублячи контроль над окремими частинами тіла: спершу зникали в мене ноги, потім руки, а відтак розтавав, як крижина весною, тулуб, залишалася сама тільки голова, яка тихо й ледве помітно тліла, наче каганчик біля образів. Я міг зменшувати силу того тління до краю, і саме це давало мені незрівнянне задоволення; тим більше, що я твердо знав: межі не переступлю, бо хто б хотів собі загибелі? Після того повертався до первісного стану — на такий акт ішов часом цілий вечір, і мені після всього не лишалося нічого іншого, як заснути, що я й учиняв також не без задоволення. Сьогодні ж не міг цього здійснити, був розтривожений і розладнаний. Тому лежав непорушне на нерозібраній постелі і дививсь у стелю, на якій поперемінне з'являлися обличчя Ковнірчука, Охоцької, Міхневича, Іщинського чи його фактора. Я бачив Біляшівського й Ленсаля, останній тепер ставився до мене з презирливою неувагою. За вікном падав сніг і стукотів крупою по вікнах, шибки від того сухо потріскували. Я раптом відчув дивну незахищеність у цьому світі, бо хто я у ньому такий? Навіщо пущено мене в нього і чому ніхто не подивиться на мене люб'язно. Всі, з ким хоч трохи я сходився, швидко від мене одверталися і ставали моїми противенцями, хоч живу я без видимої шкоди ближньому. Здається, найбільшу шкоду учинив я Кулаківському, бо зруйнував його самовпевненість, але, коли глянути глибше, не я йому шкодив, а він собі. Шкодило йому оте приховане в ньому марновірство, яке я тільки викликав з його істоти, знявши видиму маску невірства й показного раціоналізму. Я знову відчув, що навколо мене безпросвітний ліс людей, і я в ньому серед тих нечисленних, котрим дано волю рухатися. Кожне з дерев цього лісу знає тільки своїх сусідів і лише з тими сусідами воює за простір, повітря та землю. Я теж маю обмежений світ, до якого тісно дотикаюся, але він ширший звичайного. Є у всіх нас одна приреченість, одна є обмеженість, бо хоч і можу я розполовинюватись і проникати в потаємні сфери буття, майже нічим від своїх сусідів не різнюся. Чогось мені бракує, великого й неодмінного, що могло б висвітлити мені душу. Те "щось" постійно наближається і несе мені не тільки ояснення, але й видиму небезпеку — я маю однаково хотіти й боятися того "щось", і, може, мені полегшає, коли я його остережусь. У світі є дві породи людей: ті, що усвідомлюють це, і ті, котрі живуть, як трава. Легше другим, бо перші тонуть у безнастанних сумнівах і тим самим втрачають волю до житейського чину. Вони малодійові, а тільки рефлектують, тоді як призначення людське — діяти. Одні будують і кріплять існуючий лад, інші його розладнуюсь і прагнуть знищити — призначення тих чи інших одне. Є ще й треті в цьому світі — ті, які спостерігають. Одні дивляться на нього добрим оком, а інші — лихим. Не ховаюся, що дивлюся на світ лихим оком, — тільки так можу самоствердитися. Але чогось мені бракує, а самота, яку раптом відчув у цім порожнім помешканні, — наче ножова рана в серці. І я кидаю безсловесний погук у ніч і в сніг, туди, де загубилась у погоні за самим собою невидима частина мого "я".