Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Можливо, щоб все розповісти про сина, а може – просто опинитися у безпеці. Він пустив мене і вислухав. Потім відвів до потайної кімнати і велів сидіти тихо. Я лягла, але спати, звичайно ж, не могла. Пролунав стукіт у двері. Мені стало страшно, я сховалася в найдальшому куті під купою ганчір'я. Намагалася не дихати, напевно, я би і закричати не змогла, мене ніби паралізував цей страх. Потім почула, ніби двері зламують, а пізніше скрип в моїй кімнаті. Дуже різко відчинилися двері, я впала. А потім прокинулася в ліжку. Це був тільки сон.

Мені стало страшно, і я вночі побігла до себе додому. Там було все розкидано, роздерто, але тіл не було. А не стіні червоний напис: "Тарсіша, я знайду тебе". Після усього цього я повернулася до циганів. Тут я вже пару тижнів живу в друзів батька. А сьогодні вранці в табір прийшли індуси, а привів їх він, той самий Андрогін. Я подумала, що він шукає мене. Адже я остання з ненависного йому роду. Я знаю, наскільки він небезпечний і тому хвилююся за тебе.

Чернець спробував притулитися до дівчини, але вона відхилилася і підійшла до річки.

Їй ніби знову довелося все пережити. Він пішов за нею, та все ж ніжно обійняв її за плечі. Та ж немов ожила від його дотику.

– За хвилини щастя ми часто платимо роками самотності! Тепер все буде по-іншому.

– Я не знаю дякувати тобі за зустріч, або проклинати за розлуку.

– Вдячність або прокляття, все віддавай Ханою. – Сказав Дітар.

– Я не знаю хто це! – Спокійно відповіла дівчина.

Дітар приклав свої холодні губи до її шиї, а вона обернулася і поцілувала його, не розплющуючи очей, боячись, що це всього лише сон. Тіло пробирало солодке тремтіння, дихання коханого зводило її з розуму, а очі застилав туман. Він обсипав її шию ніжними поцілунками, з кожним дотиком серце то завмирало, то виривалося з грудей. Вперше і Дітар, і Тарсіша змогли зрозуміти, що ж це насправді таке – пристрасть, що зводить з розуму! Вони не могли напитися один одним.

– Я не боюся освідчитися в коханні – ти знаєш про це. Немов хлопченя, я боюся, що тобі буде все одно, що ти мені не повіриш. Тоді ми були майже дітьми, я бився більше не за нашу любов, а за своє місце в циганській зграї. Зараз я шкодую, що не зміг тебе втримати. Але я тебе кохаю. Пробач мене. Правда, адже я і раніше тебе любив.

– Я все прощаю, знаєш, все прощаю!

– Одну лише тебе я не хотів забути. А пам'ятаєш, що ти говорила?

– Я пам'ятаю, пам'ятаю все. Повір, я все чекала, хоча все знала.

Вони говорили, немов попереду у них була не ціла ніч, а лише кілька хвилин щастя.

– Скільки нам відміряно життя? З тобою життя мало, без тебе воно триває шалено довго. Коли батько тебе забрав, я відчув себе самотнім. Я залишився один. Один. Але я залишився твоїм і не знаю, як моє серце витримало. З того дня пройшло багато часу, але нічого не змінилося. Я жив, це все, що я міг робити. Знаєш, що робить з людиною самотність? Вона з'їдає з середини. Я боявся залишитися один і залишився. І ще – я зберіг твій останній подарунок, самий кращий подарунок. Спогади. В них я був щасливий.

– За п'ять років без тебе, я так і не змогла навчитися жити. Я ніколи не забуду ті почуття. Все зруйнувалося, весь мій світ. Тепер же ми знову, як раніше, удвох. Заради цього варто було жити і страждати.

– Тоді ти не зміг мене втримати, а я не змогла втриматися. Давай втечемо! Прямо зараз.

По обличчю Дітара немов промайнула судома страждання.

– Запам'ятай раз і назавжди: Братство я не покину ніколи. Може я не найсильніший, не найшвидший, і не самий кращий чернець, але я люблю Братство всім серцем. Тепер Монастир Агарія мій будинок. Я заберу тебе з собою, він стане і твоїм будинком. Я не забув, я всі ці роки пам'ятав тебе. І на кожному тренуванні боявся лише того, щоб ці спогади не вибили з моєї голови. Він дійсно згадав жорстокі тренування, що зробили з нього воїна, готового виживати і вбивати.

– Нехай буде так. – Дівчина зітхнула. – А як ти став ченцем?

Дітар посміхнувся тому, як Тарсіша влучно помітила його почуття, і продовжив:

– Через пару тижнів, після того, як ви пішли я знову зчепився з бандою Лекси, але я вирішив дати їм відсіч. Ми почали битися, потім втрутилися його дружки. Вони били мене і насміхалися. Цей шрам нагадування про той вечір. В той момент від болю і приниження я хотів втратити життя, але моїм рятівником виявився Агіас. Він їх прогнав своєю появою. Інакше, вони б забили мене до смерті. Агіас же запропонував мені покинути табір циганів і працювати в шахті у ченців. Я вирішив, що в них буду у безпеці. Там же зможу тебе забути.

А якщо не забуду, то накопичю золота і відправлюся за тобою. Загалом, я погодився і пішов разом з ним. Я вже тоді знав, чого я чекаю. А ти? Що знала ти?

– Життя подарувало мені зустріч з тобою. Я вважала, що якщо нам судилося бути разом, то так і буде. Навіть через тисячу років.

– Я був готовий чекати більше. В мене була мета, заради якої варто було жити, і я був впевнений, що виживу за всяку ціну і до ченців я вже йшов з такою вірою. Тому набрався терпіння і працював, а через чотири місяці я вирішив відправитися на твої пошуки. Я знав, що ти у мене дуже гарна і тому навколо тебе буде багато чоловіків, але я був впевнений, що ти, жодному з них не відповіси взаємністю. Це і надавало надії. Я точно знав, що зможу тебе повернути! Але, як тільки я перебрався через озеро, в джунглях мене схопив загін ченців.

Адже я біг від них, ось і був спійманий. В цей момент на нас напали канібали. Під час битви багато хто загинув, а мене взяли в полон. Ці канібали справжні дикуни, вони ізгої в цих місцях і живуть зовсім здичавілим життям. В них немає ні честі, ні законів, ні моралі. Абсолютно кровожерні тварюки. Коли нас привели в їх табір – це були покинуті розвалини, якогось замку в джунглях, ми там виявили лише одну розумну істоту,