Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Разом ми змогли знайти спосіб влаштувати втечу, але в сутичці з охороною по дорозі в Білокам'яне селище мої друзі загинули. Я повернувся один. Батько Авраал мене пробачив і взяв з мене клятву, що я заміню собою загиблих ченців. І ось, я живу і б'юся за п'ятьох. В перший рік я намагався ходити у бібліотеку Білокам'яного щодня, не дивлячись на мої складні і виснажливі тренування. Грамоті мене навчили кантрі ченці, вони ж допомагали мені розбиратися в писаннях і премудрощах Братства. З усього було видно, що в мене повірили. Щоб не втратити пильність очей, вдень я міг читати древні манускрипти, а вночі став тренуватися.

В шахті я допомагав Агіасу. Він у вдячність розмовляв зі мною і навчав секретним прийомам бою без зброї. На другий рік, мені наказали копати сховище для золота, між Тигровим і Білокам'яним. Здавалося, я був в кроці від посвячення у ченці, але був відправлений на найчорнішу роботу. Лише потім я дізнався, що ця справа могла бути доручена тільки самим довіреним людям Братства. Вдень була праця в шахті, а ночами тренування і дозори.

Проте ми копали швидше, ніж будували опори, і одного разу стався обвал. Засипало велику ділянку шахти, а одна з балок сильно пошкодила спину і ногу Агіасу. Нас там було кілька ченців, ми знаходилися в повній темряві без їжі і води, розуміючи, що можемо розраховувати тільки на себе і ні на кого більше. Нас оточували тільки камені і балки, перемішані з золотом і землею. І я почав працювати. Працював не за плату, а за життя. А коли я відпочивав, то чув, як в мороці стогнали від болю вісім ченців. Я відчував їх біль.

Одного разу у мене було бачення, немов моя мама виявилася поруч. Пізніше Агіас розповів, що чув, як я з кимось розмовляв. Ми втратили рахунок дням, розуміючи, що нас можуть і не знайти. В серці кожного з нас була найвища воля до життя. "Ми тепер – Підземний Орден. З тими ж законами традиціями та цілями, що і наші брати у Білокам'яному"! – тільки і говорили ченці протягом усього цього часу.

Ми не розкисли, а навпаки, немов зібрали свої дев'ять сил в одну і створили потужне енергетичне поле, яке, як щит витримав тиск гірських порід. Ченці не лише не зневірилися, вони неначе отримали команду: "Залишитися живими"! І виконали її. Ми врятувалися.

За кілька днів я майже відновився, як до мене прийшов батько Авраал і запросив в храм "Злітаючого Дракона". Для цього ми відправилися в Агарію. На площі, у присутності всіх ченців він вимовив: "Врятуй одного – і ти врятуєш весь світ". Потім він провів церемонію присвячення і подарував мені мантію. Я був ченцем три роки, після чого мене взяли на завдання у далекі краї. Ми покинули Монастир на три місяці і провели їх далеко від нашого будинку. З нами був Есін, там ми з ним і потоваришували.

Дивна це була подорож: ми когось шукали, постійно б'ючись з нападаючими на нас – то воїнами, то бандитами. Кілька разів проти нашого загону в десять чоловік, виступало майже всі мешканці міста! Ми в цих випадках не вступали в бій, розуміючи, що ними керує чиясь зла воля. Мету ж подорожі знали лише два присвячених кантрі ченця. По поверненню, батько Авраал і призначив мене командиром вартових у Білокам'яному селищі. Поки я ще не кантрі чернець, але виконую його обов'язки.

В моєму підпорядкуванні зараз більше п'ятисот сімей, і я піклуюся про кожну. В мене не лише багато золота і влади, але і велика відповідальність. Я і мріяти не міг, що моє життя може так зміниться. Так пройшли мої роки серед ченців, а вчора вранці на нас напали індуси з Калінги, і ось я виявився тут. В таборі. Поряд з тобою.

Тарсіша слухала коханого, затамувавши подих, з жадністю ловила кожне його слово, боячись пропустити щонайменшу деталь. Лише у кінці сказала:

– Як же я за тобою сумувала. Ти дуже змінився. Я і уявити не могла, що ти станеш таким хоробрим воїном.

– Це тільки зовні, в середині я колишній – закоханий в тебе хлопчисько!

Дітар поцілував Тарсішу і обійняв ще сильніше. Чернець потягнувся рукою до невеликого згортка тканини, який дав йому син вождя, але раптом зупинився. Плескіт води, змінився – став більше розміреним. До нього приєднався легкий удар дерева об дерево. Ще один.

Дітар озирнувся і зрозумів, він залишив свій меч біля багаття.

– Я тебе більше ніколи не втрачу, вір мені! – Прошепотів він на вухо Тарсіші, взяв її під руку, і сильним ривком перекинув через вогнище. Вона впала позаду Дітара і, озирнувшись, побачила його на одному коліні з кинджалом в правій руці і мантією, обернутою навколо лівої.

Через мить, з темряви річки показалися кілька човнів і полетіли списи. Четверо пофарбованих синьою глиною дикунів вискочили на берег і кинулися на ченця. Кожен канібал тримав двома руками спис, їх обличчя нагадували морди диких тварин, вони були озброєними і страшними. Вони бігли на ченця, він же – їм назустріч. Це не було кроком відчаю – Дітар, умілий воїн, вирішив відразу привести ворога в замішання.

– Йди звідси! Біжи до Агіаса, там безпечно. – Крикнув чернець до Тарсіши і вступив в сутичку. – Зі мною все буде гаразд, прошу тебе – біжи!

Дівчина була в шоці і ноги її не слухалися. Все сталося занадто швидко, і страх скував рухи. Вона дивилася на свого чоловіка, і сама була готова кинутися на його захист, але не могла.

– Біжи! – Знову крикнув Дітар і Тарсіша немов відтанула. Його слова немов повернули їй контроль над тілом. Вона нестримно побігла до поселення, не озираючись і не зупиняючись.

Глава 9

"Стояти спиною до ворога – непробачна дурість, це коштуватиме тобі життя. За перемогу потрібно не віддавати своє життя, а відбирати чуже". Заповідь Дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.

Дикуни не чекали, що чернець самостійно і головне без зброї кинетьсяїм назустріч. Вони вже встигли замахнутися списами, як для кидка, але забарилися, і це коштувало їм життя. Дітар впорався з ними швидко, і в нього з'явилася можливість озирнутися і саме вчасно: на берег вискакували нові озвірілі канібали, але атакувати вони збиралися не ченця, а кинулися наздоганяти Тарсішу. Їх було більше