Читати книгу - "Ганнібал"

— Як ся маєш, крихітко? — то було серйозне питання.

— На мене на роботі наїжджають.

— Знаю про те. Придворний натовп, пундику. Такої ницої команди ще… ще й світ не бачив. Жодної невинної людини ти не підстрелила.

— Хочеться вірити. Річ в іншому.

— Ти про це брехала?

— Ні, сер.

— Ти врятувала того малого.

— Живий-здоровий вийшов.

— Я цим дуже пишаюся.

— Дякую, сер.

— Пундику, мені час іти. Ми ще поговоримо.

— А ти не можеш лишитися?

Він поклав їй на голову руку.

— Нам нікому не можна лишатися, крихітко. Не можемо лишатися, як нам того заманеться.

Він поцілував її в чоло й вийшов із кімнати.

Високий у дверному прорізі, він помахав їй на прощання, і в батьковому капелюсі вона помітила дірку від кулі.

Розділ 95

Звісно, Старлінг любила батька так само, як усі ми любимо своїх рідних, і вона б одразу спинила кожного, хто б насмілився виявляти неповагу до його пам’яті. Проте в розмовах із доктором Лектером під дією сильних гіпнотичних препаратів і в глибокому гіпнозі вона сказала ось що:

— Але я дуже зла на нього. Я про те, що, ну, як можна було опинитися за тією довбаною аптекою посеред ночі й піти проти двох засранців, які зрештою його й убили? Поки він смикав цівку на старий помповій рушниці, вони напали. Якась босота, а вбили його. Він не знав, як поводитись у такій ситуації. Так нічого й не навчився.

Якби це сказав хтось інший, вона б зарядила кривдникові ляпас.

Монстр у кріслі трохи посунувся назад, на мікрон. Ах-х, нарешті ми до цього підійшли. Школярські спогади вже почали набридати.

Старлінг спробувала помахати ногами під стільцем, як роблять діти, але кінцівки були задовгі.

— Розумієте, така в нього була робота, він ішов і робив, як йому казали, кружляв містом із тим триклятим табельним годинником, а тоді загинув. І мамі довелося відмивати кров із капелюха, щоб поховати в ньому тата. Хто тоді до нас прийшов? Та ніхто. Ось що скажу: після того я вже дуже рідко куштувала «сніжки». Я і мама, ми прибирали кімнати в мотелях. Пожильці лишали на тумбочках мокрі презервативи. Його вбили, він покинув нас, бо був надто дурний. Він мав сказати тій міській сволоті, щоб засунули таку роботу самі знаєте куди.

Слова, яких вона б ніколи не сказала, яким не було місця у вищому мозковому центрі.

Від самого їхнього знайомства доктор Лектер колов Старлінг спогадами про батька, називав його нічним патрульним. Тепер він перетворився на Лектера-захисника світлої пам’яті її батька.

— Кларіс, він ніколи не бажав тобі нічого, крім щастя та гараздів.

— Бажай в одну руку, а сери в другу, і подивимось, яка раніше наповниться, — сказала Старлінг.

Цей вислів родом із сирітського будинку з таких привабливих губ мав прозвучати особливо грубо, але доктор Лектер видавався задоволеним, навіть розпалився.

— Кларіс, зараз я попрошу тебе вийти зі мною в іншу кімнату, — сказав доктор Лектер. — Батько тебе відвідав — як на те спромоглася твоя фантазія. Ти бачила, що, попри твоє нестримне бажання побути з ним, він не зміг лишитися. Але він тебе відвідав. Тепер час тобі навідати його.

Далі коридором, до гостьової кімнати. Двері були зачинені.

— Зажди хвилинку, Кларіс.

Лектер зайшов у кімнату.

Старлінг стояла в коридорі, поклавши долоню на дверну ручку, потім почула, як усередині запалили сірник. Доктор Лектер відчинив двері.

— Кларіс, ти знаєш, що твій батько мертвий. Знаєш краще за всіх.

— Так.

— Піди й подивися на нього.

На двоспальному ліжку були розкладені кістки її батька, довгі кістки й грудна клітка, накриті простирадлом. Під білою тканиною барельєфом виступали дрібні рештки, мов сніговий янгол, яких діти роблять взимку.

Череп батька лежав на подушці — вичищений маленькими морськими падложерами з пляжу доктора Лектера, висушений та вибілений.

— Де його зірка, Кларіс?

— Міська влада її забрала.

— Ось він як є, все, що від нього лишилося. Ось до чого звів його час.

Старлінг поглянула на кістки. Розвернулася й швидко вийшла з кімнати. То була не втеча, і доктор Лектер не пішов за нею слідом. Він просто чекав у півмороку. Він не хвилювався за Кларіс, проте прислухався до її кроків, нашорошивши вуха, мов сторожка коза. У руках Кларіс — щось блискуче, металеве. Жетон, значок, який колись належав Джонові Бріґему. Вона поклала його на простирадло.

— Чого вартий для тебе жетон, Кларіс? У сараї ти прострелила в одному такому дірку.

— Для нього він був вартий цілого світу. Кращого він не зна-а-а-ав.

Останнє слово викривилось, кутики її рота опустилися. Вона підібрала батьків череп і сіла на ліжко. З очей бризнули гарячі сльози, полилися вниз по щоках.

Мов мале дитя, вона вхопила полу пуловера, притисла її до щоки й зарюмсала, гіркі сльози — кап-кап — падали на склепіння батькового черепа, що лежав у неї на колінах, зблискуючи металевою коронкою.

— Я люблю татка, він завжди бажав мені найкращого. То були найщасливіші часи мого життя.

Вона казала правду — так само, як і тоді, коли випускала гнів.

Доктор Лектер дав їй носовичок, але Кларіс просто затисла його в кулаку, і докторові довелося самому витирати їй лице.

— Кларіс, зараз я залишу тебе тут, із цими останками. Останками, Кларіс. Кричи в ці порожні западини скільки заманеться, ніхто тобі не відповість, — він поклав руки на скроневі частки Старлінг. — Батько, який тобі потрібен, — тут, у твоїй голові, і ти маєш керувати його образом, а не він тобою. Тепер я піду. Хай свічки горять?

— Так, будь ласка.

— Коли звідси підеш, то візьми тільки те, що тобі справді потрібне.

Він чекав у вітальні перед каміном. Гаяв час грою на терменвоксі, він творив музику, рухаючи в електричному полі руками, які щойно клав на голову Кларіс, мов хотів диригувати нею, як музикою. Він відчув, що Старлінг стоїть у нього за спиною, але дограв мелодію до кінця.

Коли доктор Лектер до неї повернувся, Кларіс усміхалася сумно й лагідно, і руки в неї були порожні.

Доктор Лектер шукав моделі поведінки.

Він знав, що Старлінг, як і кожна свідома істота, сформувалася під впливом матриці раннього досвіду, виробила систему, за якою потім розпізнавала відчуття.

Багато років