Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Цікаво… Дуже цікаво… Тоді та жіночка з русою косою, мабуть…

– Ага… Її світлість Анабель, колишня баронеса Пірофорс. Її було вбито у ранзі Вищого Магістра Вогню. Власне, там все більш-менш прозоро. Кровна ворожнеча між Брауні та Пірофорс точиться вже не одне сторіччя. І цю дуель тридцятирічної давнини я навіть чудово пам’ятаю, був присутнім. За тим лише виключенням, що, як здавалося тоді, на теренах Університетського дуельного полігону, прокляття маркізи наче повністю знищило тіло баронеси.

– Ну, судячи з того, що бачимо, знищено було як мінімум не сто відсотків тіла. – Додав логічне спостереження у мислений діалог геомант. – Ця жінка мене все більше й більше дивує… Але четверте умертвя – це взагалі дещо.

– Так. І я клянуся Небом, що готовий відтяти собі пальця за те, щоб побачити умови, за яких вона здобула собі цього некроконструкта!

Ентузіазм зрозумілий, бо четвертим умертвям була дроу. І, судячи з відповідного одягу (хоча, знаючи матріархів дроу, краще казати про якраз майже повну відсутність даного одягу), можна зробити висновок, що це одна з вищих жриць їх Павучої Королеви. А це, в свою чергу, у магічній ієрархії підземних королівств дорівнює чомусь середньому поміж Вищим Магістром та Архімагом. Вугільно-чорна шкіра, густе, пишне, довге біле волосся з високими коренями, а також классичні гострі вуха та яскраво-червоні очі. Сплутати дроу з якоюсь іншою расою Ірісу було дуже важко.

 – Вочевидь, четвертий  рівень. Причому, із дуже обмеженою свободою волі. Вона їм навіть здатність чаклувати заблокувала… А, ні, – поправив сам себе віконт Д’Альбон, – вже розблокувала.

– І ви були абсолютно праві, Леоне, – відповів мисленно Грегор, – судячи з аур, це дійсно брати Акуаріс та  пані Пірофорс, нехай Всесильна Мати береже її душу. Але подивіться на дроу!

– А що з нею? Ну так, очевидно-високий рівень володіння Темрявою. Бачу ще доволі сильно розвитий аспект взаємодії з Астралом. Але це нормально для шаманів та жерців. Супротивниця, звісно, дуже серйозна й неприємна, але нічого позамежного для їх раси.

– Придивіться уважніше, віконте. Навпроти її лоба, з певною періодичністю, шари енергії Пітьми та Астралу розходяться певним чином. І тоді там проблискує іскра доволі цікавого кольору.

– Най мене Індра вжарить! Дроу була адепткою Хаосу?! Вчителю, але ж це…

– Заспокойтеся, віконте, інакше навіть цей зашифрований мислений канал почне лякати пролітаючих мимо голубів. І маркіза почує. – Мислено хмикнув геомант. – Так, дроу дуже цікава і так – вона володіла за життя магією Хаосу. Гадаю, чудово зберегла ці навички й після його, життя, завершення. Але повірте мені – вона є максимум Спеціалістом Хаосу. Не більше. Я бачив, як виглядає аура істоти, що за рівнем приблизно дорівнює Вищому Магістру цієї мінливої сили. Тут немає нічого подібного.

– Про те, де ви могли бачити таку істоту, я хочу слухати в більш спокійній атмосфері, майстре Грейткіллс. І, бажано, п’яним до напівсмерті.

– Можливо, можливо. – Мислено гмикнув геомант.

Зауважимо, що від того моменту, як з порталу вийшли Темні Паладини і до моменту появи маркізи Брауні пройшло десь десять секунд. Але Вищий Магістр Блискавки та Архімаг можуть доволі швидко обмінюватися думками, якщо забажають.

– О, а ось, власне, і наша гостя. Вона…

– Так, майстре Грейткіллс?..

– Нічого, – наче передумав щось казати геомант, – просто будьте готові, про всяк випадок, застосувати свій Штормовий Шлях.

– Втішати та надавати впевненості – явно не ваші сильні сторони, вчителю, достобіса хріновий з вас полководець… – Прокоментував цю не надто обнадійливу пораду Леон.

Сам Архімаг квапливо пролетів внутрішнім магічним зором усією своєю гормональною системою. Продивився вкотре за ці дні візерунок прокляття Обранця Смерті. Пересвідчився, що підвладні йому спори все ще знаходяться там, де мають – у тілі маркізи. Вкотре отримав невербальні доповіді від усіх прихованих та явних охоронців замку. Проте все одно залишився з відчуттям тотальної беззбройності.

Та психологічні переживання якогось там головного героя всієї книги не мають зараз нас цікавити. Повернімося, краще, до гості замку Хейзел, що як раз з’являлася з порталу.

Звісно, з’являлася не просто так. Сиділа маркіза на вже баченому Грегором Престолі Холодних Ніг. А сам трон разом із чарівницею був розміщений на спині  якогось носорігоподібного умертвя з вісьмома ногами. Судячи з аури і зовнішності – воно було демоном за життя.

Сама Архімаг Смерті була вбрана в чорне зі  сріблом. На волоссі, що так само нагадувало збентежену ворону, лежала тендітна тіара з, судячи з усього, місячного срібла. Зубці тіари було виконано у вигляді кістяних рук, що мали різну довжину, форму та, вочевидь, належали різним біологічним видам. Вони сухими гілками тяглися вгору, немов тільки пробуджені з могил умертвя. Витончену шию обіймав ланцюжок з маленькою підвіскою у формі все тієї ж кістлявої руки, що отруйною ртуттю виблискувала на сонці та дуже зручно розташувалася у ямочці між ключицями. Чорна, без рукавів, сукня тяглася до самої землі та була підігнана під фігуру магеси. І з самого нижнього краю та десь до рівня стегон сукнею тягнулися вгору гілки гербової рослини роду Брауні. Вишиті сріблом, тоненькі гілочки несли на собі потужні плоди. Рослина була настільки реалістично вишита, що, здавалося, от-от вітер почне гойдати ці гілки з плодами на фоні оксамитово-безпросвітної ночі. Кисті маркізи Брауні вбирали доволі масивні срібні браслети, виконані у стилі гілок все тієї ж рослини, проте замість великих, круглих плодів на них росли черепи. І сьогоднішньому манікюру некромантки позаздрив би якийсь бурий ведмідь. Добрячі п’ятисантиметрові пазурі. Чорні, звісно ж.