Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Ой стули писок.

— Можна ще дещо попросити?

— Кажи.

— Умов Теда вийти з тобою на пиво. Йому треба вибратися з хати. Він піде, якщо знатиме, що я нагляну за Джоан, а інакше не вийде.

— Вважай, що вже зробив,— відповів Полворт.

— Ти...

— ...просто казковий принц, так, я в курсі. Що там «Арсенал», скоро вилетить з ліги?

— Типу того,— відповів Страйк.— Але «Баварія» наступна.

Перед Різдвом він проґавив відбіркові матчі улюбленої команди, бо стежив за Мутним по всьому Вест-Енду. Ліга чемпіонів мала б трохи розважити, але якось не викликала звичної цікавості.

— В Лондоні за кермом Робін, поки ти тут?

— Так,— кивнув Страйк.

Трохи раніше вона йому писала — просила про коротку розмову по справі Бамборо. Страйк обіцяв набрати, щойно матиме час. Він теж мав новини у справі, але Марго Бамборо зникла сорок років тому, а Страйк, як і медсестра Керенза, вважав живих важливішими.

Коли Страйк докурив, вони з Полвортом повернулися до будинку й побачила Теда з Керензою на кухні.

— Вона воліє говорити більше з вами, ніж зі мною,— сказала Керенза, усміхаючись до Страйка й запинаючись у дощовик.— Повернуся завтра вранці, Теде.

Вона рушила до дверей, а Полворт мовив:

— Теде, а ходімо вип’ємо по пінті.

— Та ні, хлопче, дякую,— озвався Тед.— Я краще тут побуду.

Керенза зупинилася, взявшись за клямку дверей.

— Це чудова ідея. Теде, вам не завадить трохи свіжого повітря... свіжої води, як на сьогодні,— додала вона, а дощ стукотів по даху.— Ну, бувайте.

Медсестра вийшла. Теда довелося ще повмовляти, але врешті-решт він погодився вийти на сандвічі у «Вікторію». Коли вони з Полвортом пішли, Страйк узяв зі столу газету й повернувся до вітальні.

Вони з Джоан обговорили повінь, але фотографії хвиль, які атакували Меваґізі, цікавили Джоан значно менше, ніж могли б кілька місяців тому. Страйк бачив, що Джоан думає не про всезагальне, а про приватне.

— А що там пишуть у моєму гороскопі? — спитала вона, коли Страйк перегорнув сторінку.

— Я не знав, що ти в таке віриш, Джоан.

— Та я не знаю, вірю чи ні,— відповіла вона.— Але завжди читаю.

— А твій знак...— Страйк спробував згадати, коли в неї день народження. Наче влітку.

— Рак,— відповіла Джоан і захихотіла.— І не тільки в цьому сенсі.

Страйк не усміхнувся.

— «Саме час струсити з себе рутину,— повідомив він тітці, зазираючи вперед, чи немає у гороскопі чогось гнітючого, щоб того не читати,— тож не відкидайте нових ідей. Ретроградний Юпітер заохочує до духовного зростання».

— Ха,— відповіла Джоан. А по короткій паузі додала: — Я думаю, що не доживу до свого наступного дня народження, Корме.

Ці слова були для нього як удар під дих.

— Не кажи так.

— Якщо я не можу сказати таке тобі, то кому це взагалі казати?

Гі очі, завжди ясно-блакитні, мов незабудки, тепер зблякли. Джоан ніколи не розмовляла з ним так — як з рівним. Вона завжди старалася стати ніби на вищу сходинку, щоб здоровило солдат і далі лишався її маленьким хлопчиком.

— Я не можу цього сказати ні Тедові, ні Люсі, правда ж? — додала вона.— Ти ж знаєш, які вони.

— Так,— важко вимовив Страйк.

— І тоді... ти ж подбаєш про Теда, правда? Приїжджай до нього частіше. Він тебе справді дуже любить.

«Чорт».

Джоан завжди вимагала від усіх фальшу, погляду на життя крізь рожеві окуляри, а тепер пропонувала немудру прямоту та прості слова,— а Страйк волів би просто кивати, слухаючи про якісь місцеві скандали. Чого він так мало приїздив до них?

— Я обов’язково приїжджатиму,— пообіцяв він.

— Хочу поховальну службу в церкві Святого Моса Корнволльського,— тихо сказала Джоан,— де мене хрестили. Але ховати мене не треба, бо цвинтар аж у Труро, і Тед замучиться їздити туди-сюди з квітами для мене. Я його знаю. Ми завжди казали, що хочемо й по смерті лишатися разом, але так і не склали жодного плану, а тепер він відмовляється це зі мною обговорювати. Тож я, Корме, подумала й хочу кремацію. Влаштуєш усе, добре? Бо Тед починає плакати щоразу, як я про це заводжу мову, а Люсі взагалі не слухає.

Страйк кивнув і спробував усміхнутися.

— Рідних на кремації щоб не було. Я кремації терпіти не можу, цю заслінку, ці транспортери. Попрощаєтеся зі мною в церкві, а тоді ти веди Теда до пабу, а мене в крематорій хай відвезе поховальна служба, добре? Потім заберете мій прах, вивезете в море на Тедовому човні й розвієте над хвилями. А коли прийде його час, ти так само зробиш для Теда, і ми з ним знову поєднаємося. Не хочу, щоб ви з Люсі їздили сюди аж з Лондона доглядати за могилами. Домовилися?

У цьому була вся Джоан, яку він знав,— стільки діяльної доброти та продуманості. Але Страйк не очікував останнього — що треба розвіяти прах над хвилями, що замість могильного каменя з акуратними датами життя буде єднання зі стихією, якою повнилося життя її і Те-дове в цьому містечку на прибережних скелях над океаном. Була лише недовга перерва, коли Тед, бунтуючи проти волі власного батька, на кілька років зник і служив у військовій поліції.

— Добре,— насилу вимовив Страйк.

Джоан відкинулася в кріслі, ніби відчувши полегшення, коли все сказала, а тоді усміхнулася йому.

— Так добре, що ти приїхав.

За ці кілька днів