Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

       - Це знак того, що Ви обміняли валюту у належному місці, - пробурмотів голос з коробки. – Пильнуйте його, або у Вас будуть неприємності із НКВД, -  і рука із печаткою зникла.

        - Але… а як же… як же мені мити руки та приймати душ. А в морі… як мені купатися у морі? – Запитав кремезний пан розгубленим басом.

       - У мене внутрішня інструкція, - сказав голос з коробки. – Ласкаво просимо до України, - і віконечко в коробці зачинилося.

       - Отакої! Не дивно, що у вас тут туристів мало! – В серцях нагрубив кремезний пан. – Як помию руки, так швиденько налетять гібриди та потягнуть у темницю, - пробурмотів він.

       Кремезний пан розвернувся, все ще розгублено дивлячись то на гроші, то на печатку на руці. Потім його обличчя посвітлішало – він побачив пана Заправлюда.

       - О, кого я бачу!

      Чоловіки обнялися.

        - Це твоя? – Вказав пан Драконите на Фросю. – Дуже гарна. А це її хлопець? – Вказав він на червоного Оленя.

        - Я… охорона, - пробурмотів хлопець, але пан Драконите його не слухав, натомість став довго розповідати, як Оленю пощастило. Ще хвиля, і кам’яна підлога готелю запалала б від червоного Оленя.

    Ситуацію врятував тато Фросі. Він обережно, але твердо, взяв пана Драконите під руку та повів його з готелю. Мама Фросі пішла за чоловіком, разом із двома Драконами. На порозі, пан Заправлюд обернувся та зробив рух головою. Олень його зрозумів: швидко рухайтеся якнайдалі від нас.

       Щойно п’ятірка дорослих вийшла з готелю, Олень та Фрося кинулися на вулицю, і риссю повернули в інший бік. Вискочили вони на вулиці Дерибасівській, переконавшись, що пан Драконите не гониться за ними зі словами: “Кохайте один одного, допоки чорний ранок не настав”.

     - Фух! Він трохи нав’язливий, - сказала Фрося.

     - Так, - відповів Олень та оглянув незнайому вулицю. Дорога була вкрита невеликим камінням – бруківкою. Хлопець знав про неї ще з того часу, як жив у Жерців. Бруківкою впорядковували свої дороги ще давні римляни. Далі, на тротуарі стояли невеличкі столи. Оце, мабуть і були кафе. У шлунку забурчало. Шкода, в нього немає сучасних монет.

       - Добре, що у мами було трохи грошей, - сказала дівчина. – Йдемо, щось поїмо. Чи ти не хочеш? Що до мене, то я зараз з’їла б цілого Дракона.

       Ніби почувши її останні слова, в небі пролетів невеличкий зелено-синій Дракон. Гості та мешканці міста пересмикнулися.

       Вони обійшли декілька кафе, перш ніж знайшли прийнятні ціни. Замовивши відбивні із картоплею фрі та гарячим чаєм, молоді люди зачаровано розглядали старі будівлі. Далі, на тому боці вулиці, голосно обзивав гібридного Дракона нехорошими словами та роздратовано розмахував руками поважний пан, із хлібиною у руках. Гібрид стояв мовчки, час від часу випускаючи хмаринку диму та мотаючи довгим хвостом: туди-сюди, туди-сюди.

       - Оце, Гена дарма кричить на НКВД, - пробурмотів офіціант та поставив перед Оленем тарілку із хлібом. Тарілка була тріснута та вицвіла. Так само, як і вилиняла скатертина. А якщо вже прискіпатися до деталей, то й у офіціанта вигляд був облізлий. Юнак був худий, із великим кадиком. Вицвілий одяг не додавав йому шарму: штанці розтягнулися на колінах, рукави сірої сорочки подерлися, а під пахвами були дві латки.

       Олень зрозумів, що у тунелі життя було значно кращим за те, яке було на поверхні. Одяг в Фросі був, не від кутюр, але охайний і майже новий. Їй дуже личила ця насичено-жовта сукня з льону.

       Тим часом, Гена дообзивався. Гібридний Дракон засичав та випустив гарячу пару у двері кафе, прямо за спиною Гени. Ніщо так не змінює людину, як ймовірність втратити свою власність. Гена одразу ж кинув хлібину, впав на коліна, обхопив задні лапи гібрида руками, та почав сльозино благати представника НКВД залишити йому бізнес.

      - Податок. Завтра. Мовчки, - сказав гібридний Дракон, та злетів угору. Гена ледь не полетів також вгору, але вчасно відпустив коліна, що були вкриті синьо-зеленою лускою.

      - А щоб тобі - пригрозив небу кулаком Гена.

      Хоча центр міста був збитий з однакових прямокутників-кварталів, наші герої ледь не заблукали.

      - Треба було знайти мапу міста, - зітхнув Олень.

      - Якій сенс у мапі, якщо вони постійно перейменовують вулиці, - відповіла Фрося. – Наприклад, вулиця “Всеволода Великого” раніше називалася – вулиця “Приморська”.

       Вони обішли круглу будівлю Оперного театру. Зараз вона знову була світлих кольорів. Однак, колони над входом все ще мали сліди нещодавньої пожежі – певно якийсь терорист забрів до Опери.

      Олень виявив, що не лише офіціант мав проблеми із новим одягом. Їх тут мали усі. Або, майже усі. Хлопець здогадався, що усміхнені люди у майже новому одязі – то туристи з інших країн. Мешканці ж Одеси були похмурі, а їхній одяг вражав потертістю та кількістю різноманітних латок. Так само, потерті були й будівлі. У деяких будинках обвалилася штукатурка, або плитка. Деякі будівлі були пофарбовані у жовте, але бліді плями вже розповзалися по стіні.

       Дерев тут майже не було. Перед деякими будівлями стояли дерева, але порівняно із лісом біля рідного поселення хлопця, це була - пустеля. Лише розпечене каміння… У тунелі було не так вже й погано.