Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

      Попетлявши незнайомими вулицями, Фрося та Олень опинилися перед будинком… який мав лише одну стіну. Само собою, наші герої вирішили, що будівлю розтрощив гібридний Дракон своїм хвостом. Яке ж велике було їхнє здивування, коли на балконі єдиної пласкої стіни з’явилася сувора пані та почала розмовляти із кимось, за допомогою пласкої штуки – мобільного.

     - Не розумію, - пробурмотів Олень. – Давай обійдемо. Може, там позаду є сходи?

     Вони ще не обійшли будівлю, коли з’явилася розгадка. Молоді люди почали сміятися. Будівля не була пласка. Вона мала стіни позаду. Але вони були збудовані під таким гострим кутом, що недосвідченому туристові здавалося, ніби вся будівля складається лише з однієї стіни.

      - Так мені й треба, - додав хлопець. - Не треба було забувати, що фасад – зовнішність, може ошукувати.

      Вони пройшли по Воронцовському провулку, пройшли повз колонаду і… і Олень завмер. Там, попереду щось синіло та вабило.

       - Оце і є – Море, - пояснила Фрося.

       - Яке воно величезне та… привабливе.

       З колонади було видно кораблі у порту. Вони були геть не такі, як човни у дитинстві Оленя. Залізні монстри, що навіть не схотіли пофарбуватися: було видно їхню іржаву шкіру, що обтягувала тіло корабля: від носу до корми.

      - Кажуть, - зітхнула дівчина, - колись вони були пофарбовані у білий та інші кольори. А зараз у власників немає грошей на фарбу – все йде на податки для Всеволода. Пішли на Тещин міст.

      Тещин міст виявився мостом понад яром. Внизу дерева були. Це трохи втішило хлопця. Може, на мосту і було цікаво, але Оленя тягнуло доторкнутися до Моря, що було майже поруч, і в той же час надзвичайно далеко. Так само, як і Фрося.  Чи справді Море солоне? Чи там великі хвилі?

       - Зрозуміло, - глянула на хлопця супутниця. – Ти хочеш до Моря. Добре, пішли вже.

       Пройшовши Приморський бульвар, наші герої опинилися перед величезною – метрів з десять, якщо не п’ятнадцять, - статуєю, яка демонструвала світові високого, трохи згорбленого худого чоловіка.

      - Фу! – Сказала Фрося. – Яка огидна статуя Всеволоду. - А потім вона поквапно озирнулася. Здається, ніхто не помітив її витівку – всі дивилися на статую із таким самим виразом огиди на обличчі.

       - Хіба це йому? – Здивувався Олень.

       - Йому-йому. Раніше він був дуже худий. Оце зараз він перетворився на…. На те, на що перетворився. До Моря треба спуститися сходами, - вказала дівчина на сходи, які були просто за ними. Вірніше, це воно так називалося: “Сходи”. Зараз ця штукенція радше нагадувала гірку, у якій, час від часу виринала сходинка.

       - Невже, вони не можуть привести сходи до ладу? – Запитав Олень.

       - Думаю, це через брак грошей, - зітхнула дівчина.

       - Чого ви скиглите? – Втрутилася, стара пані  - вона піднімалася сходами  і ото вирішила перепочити,  у їхню розмову. – Ви ще таки не бачили, що трапилося зі сходами у Почаєві. О, дівчинко. А у мене таки для тебе є наречений. Не п’є, не палить і всі гроші приносить таки до родини.

     - Дя-я-якую, - розгубилася Фрося. – Але… але у мене вже є… наречений.

     - То чого ти голову людям морочиш? – Обурилася пані та закульгала геть.

     Олень із Фросею перезирнулися та розсміялися.

     - Я читала, - сказала дівчина. – Що в Одесі люди дуже гостинні, але люблять сувати ніс у чужі справи. Може… Може, так, на всяк випадок, візьмемося за руки?

      Оленю стало цікаво чи ото вона стала така червона від південного Сонця, чи від своєї пропозиції. Зрештою, він відчував, що його обличчя також палає.

      Хлопець обережно простягнув долонь до Фросі, вона простягла свою долонь до нього. Їхні руки зустрілися, а полохливі пальці переплелися.

      - Йдемо до Моря? – Одночасно запитали вони та посміхнулися.

      Попереду виднівся порт, тож до нього вони й рушили. Замість статуї “Золоте дитя”, яка, так би мовити, прикрашала місто ще чверть століття тому, з’явилася статуя “Людина, що стає Драконом на користь суспільству”. Як на смак Фросі, то і ця, і попередня статуї були варті одна одної.

      У порт їх не пустили. Серйозний чолов’яга із темним пістолетом на стегні, вдягнутий у військову форму, заявив, що у порту їм робити немає чого.

       - Але ми хочемо до Моря, - спробував вмовити чолов’ягу Олень.

       - А купальні костюми маєте? – Зміряв їх своїм суворим поглядом чолов’яга. – От йдіть до пляжу і там бавтеся із морем. – Він смачно сплюнув, судячи з рівня забрудненості асфальту, не вперше.

       Взявшись за руки, та керуючись порадами стомлено-переполоханих перехожих, Олень та Фрося дісталися парку. Передбачалося, що парк весь вкритий зеленими веселими деревами. В реальності ж, дерева були не веселі, а - перелякані. Десь чорніла земля від попелища. А в величезних проміжках між великими деревами росли манюні переполохані деревця. Здавалося, ці тендітні створіння не вірили у те, що доживуть й до десяти років.

       Втомлена жінка, із коляскою вказала, як вийти до пляжу.