Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Серед наших в’язнів є неаполітанці? — запитав Веллінґтон.

Підполковник де Ленсі послав дізнатися.

— Ясна річ, — замислено правив лорд Веллінґтон, — значно зручніше було би взагалі нічого не платити. Мерліне! — (Так він називав Джонатана Стрейнджа.) — Коли ваша ласка, викличте видива й гляньте на неаполітанців. Можливо, так вдасться з’ясувати, де вони ховаються з гарматами, щоб ми просто пішли й забрали їх.

— Можливо, — сказав Стрейндж.

— Смію припустити, що ми побачимо на тлі якусь гору химерної форми, — бадьоро продовжив його ясновельможність. — Або село з упізнаваною дзвіницею. Хтось із провідників-іспанців точно швидко впізнає це місце.

— Може, й так, — відказав Стрейндж.

— Схоже, ви маєте сумніви.

— Даруйте, мілорде, але, я, здається, вже зауважував, що видива — зовсім не той різновид магії, який личить до цієї справи[206].

— То, може, запропонуєте щось краще? — поцікавився його ясновельможність.

— Ні, мілорде. Поки ні.

— Тоді вирішено! — вигукнув лорд Веллінґтон. — Містере Стрейндже, підполковнику де Ленсі і майоре Ґранте, можете зосередитись на пошуках гармат. А ми із Сомерсетом підемо подратуємо французів.

Жвавий тон його ясновельможності натякав, що Веллінґтон сподівається побачити виконання своїх наказів дуже скоро. Тож Стрейндж та інші джентльмени поковтали сніданки й узялися до завдань.

Близько полудня лорд Веллінґтон і Фіцрой Сомерсет сиділи верхи на своїх конях на невисокому хребті біля села Ґарсія-Ернандес. Перед ними на кам’янистій рівнині кілька бригад британських драгунів готувались атакувати кавалерійські загони, що складали ар’єргард французької армії.

Саме тоді під’їхав підполковник де Ленсі.

— А, підполковнику! — почав лорд Веллінґтон. — Знайшли мені неаполітанців?

— Серед полонених немає неаполітанців, мілорде, — відказав де Ленсі. — Але містер Стрейндж запропонував пошукати серед убитих учора на полі бою. За допомогою магії він визначив, що сімнадцятеро мерців — неаполітанці.

— Трупи! — здивований лорд Веллінґтон опустив дальновид. — На біса йому здалися мерці?

— Ми теж цікавилися, мілорде, але маг ухилявся від прямої відповіді. Утім, він попросив поскладати небіжчиків у безпечне місце, де вони не загубляться і їм нічого не станеться.

— Що ж, гадаю, не варто наймати мага, а потім скаржитися, що він поводиться не так, як усі, — зауважив Веллінґтон.

Тої ж миті офіцер, який стояв неподалік, закричав, що драгуни пустили коней учвал і скоро наздоженуть французів. Усі дивацтва мага враз забулися; лорд Веллінґтон приклав до ока дальновид, і всі погляди й думки звернулися до битви.

Тим часом Стрейндж повернувся з поля бою до замку Альба-де-Тормес. У зброярній вежі (єдиній вцілілій частині замку) він знайшов ніким не зайняту кімнату і привласнив її. Тепер то там, то сям лежали розкидані сорок Норреллових книжок. І хоча всі вони більш-менш трималися купи, деякі добряче пошарпалися. Підлогу вкривали Стрейнджеві нотатники й клаптики паперу з уривками заклять і магічними розрахунками. На столі посеред кімнати стояла неглибока, але широка срібна чаша з водою. Оскільки віконниці були зачинені, то вона лишалася єдиним джерелом світла в кімнаті. Загалом помешкання скидалося на справдешню чарівницьку печеру, а тому гарненька покоївка-іспанка, що час від часу приносила каву й мигдалеве печиво, страшенно боялася і притьмом бігла геть, щойно ставила тацю.

Допомагати Стрейнджеві прибув офіцер 18-го гусарського полку на прізвище Вайт. Тривалий час капітан Вайт мешкав у домі британського посланця в Неаполі. Він мав хист до мов і чудово розумів неаполітанський діалект.

Стрейнджеві було зовсім не складно викликати видива, проте, як він і передбачав, вони й натяку не давали, де можуть бути солдати. Маг виявив, що гармати ховалися за блідо-жовтими скелями — таких було хоч греблю гати по всьому Півострову, — а неаполітанці отаборилися в рідкому ліску з олив і сосон — такий можна побачити, в який бік не кинеш оком.

Капітан Вайт стояв поруч зі Стрейнджем і перекладав усе, що казали неаполітанці, чіткою, зрозумілою англійською. Та хоча маг із капітаном витріщалися у срібну чашу цілісінький день, дізналися вони дуже мало. Коли солдат голодний вісімнадцять місяців, коли він не бачив свою дружину чи кохану вже два роки, а останні чотири місяці спав на болоті й камінцях, його балакучість трохи слабне. Неаполітанці говорили мало, а коли й розтуляли роти, то йшлося про наїдки, які б вони хотіли скуштувати, пестощі дружин і коханих, якими б хотіли втішатися, і м’які пір’яні матраци, на яких би хотілося спати.

Ще пів ночі й чи не весь наступний день Стрейндж і капітан Вайт лишалися у зброярній вежі, поринувши в нудне спостереження за неаполітанцями. Ближче до вечора наступного дня ад’ютант доставив повідомлення від Веллінґтона. Його ясновельможність обрав за штаб-квартиру місцину під назвою Флорес-де-Авіла й викликав до себе Стрейнджа і капітана Вайта. Вони спакували Стрейнджеві книжки, срібну чашу й решту майна і поїхали розжареними, запилюженими дорогами.

Як виявилося, Флорес-де-Авіла — місце таємниче; ніхто з іспанців та іспанок, до яких звертався капітан Вайт, нічого про нього не чув. Але на шляху, яким пройшли дві найвеличніші армії Європи, не могло не лишитися слідів; Стрейндж і капітан Вайт дійшли висновку, що найкращий можливий план — слідувати за шлейфом із викинутих речей, розбитих возів, мертвих тіл і чорного птаства, яке правило свій банкет. На тлі порожніх, кам’янистих рівнин це видовище якнайбільше нагадувало середньовічні зображення Пекла й постійно наштовхувало Стрейнджа на похмурі зауваги про жах і марноту війни. За інших обставин капітан Вайт, професійний військовий, посперечався б із ним, але зараз, вражений понурістю краєвиду, тільки й погоджувався:

— Щира правда, сер. Щира правда.

Але солдат не може собі дозволити надовго занурюватися в такі міркування. Життя його сповнене труднощів, тож він мусить шукати втіху всюди, де тільки може. І хоча вояк має право замислитися над жорстокістю, яка панує навкруги, поверніть його в коло товаришів, і настрій його миттю поліпшиться. Стрейндж і капітан Вайт дісталися Флорес-де-Авіли близько дев’ятої вечора, і вже за п’ять хвилин радісно вітали друзів, слухали найсвіжіші плітки про лорда Веллінґтона й сипали запитаннями про вчорашню битву — чергову поразку французів. Здавалося, неначе за останній рік вони не знали й крихти смутку.

Штаб-квартиру облаштували у зруйнованій церкві на пагорбі, який височів над селом. Там лорд Веллінґтон, Фіцрой Сомерсет, підполковник де Ленсі та майор Ґрант чекали на новоприбулих.

І хоча лорд Веллінґтон переміг у двох битвах поспіль за два дні, він був не в найкращому гуморі. Французька армія, відома на всю Європу швидкістю своїх маршів, утекла від нього й спокійно прямувала до Вальядоліда — і до безпеки.

— Гадки не маю, як їм вдається так швидко рухатися, — скаржився його ясновельможність. — Багато