Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Ніби крізь туман, Сюзанна відчула, як щось тепле хлюпнуло вниз їй по ногах, тобто по Міїних ногах, і побачила, що джинси в паху й по внутрішніх боках стегон потемнішали. Почали відходити води.

— Ходімо-о-о-о-о… і народимо НЕМОВЛЯ! — оголосив Сейр екзальтовано, ніби ведучий якоїсь телевікторини. У його усмішці було забагато зубів, подвійні ряди зверху і знизу. — А після того подивимось. Я обіцяю, що твоє прохання буде взято до уваги. Наразі ж… Хайл, Міє! Хайл, Мати!

— Хайл, Міє! Хайл, Мати! — заволав натовп, а Мія раптом усвідомила, що її волочуть до заднього приміщення, бульдожа морда тягнув її за ліву руку, а яструбина голова — за праву. З кожним видихом з горла яструба виривався якийсь огидний деренчливий звук. Вона ледь торкалася ступнями килима, коли її підтягнули до птахоподібного з жовтим пір’ям — Кенар, назвала вона його подумки.

Сейр різким жестом зупинив її і заговорив до Кенара, при цім чомусь показуючи на двері ресторану, що вели на вулицю. Мія почула імена Роланда і Джейка. Кенар кивнув. Сейр знову виразно показав на двері й похитав головою. «Ніщо не мусить сюди потрапити, — означало це хитання. — Ніхто!»

Кенар знову кивнув і тепер заговорив сам деренчливим голосом, почувши який Мія ледь утрималася, щоб не заверещати. Вона подивилася в інший бік, і її погляд упав на зображення леді й рицарів. Вони сиділи біля столу, який вона впізнала — цей стіл стояв у бенкетній залі замку Дискордія. На чолі столу, зсунувши корону собі на лоба, сидів Артур Ельд, а по праву руку від нього сиділа його леді-дружина. І очі він мав саме такої синяви, яку вона бачила у своїх снах.

І саме цю мить вибрало ка, щоб якийсь приблудний протяг зненацька війнув залою Діксі-Піґ і відхилив гобелен. Лише на секунду чи кілька секунд, але достатньо для того, щоб Мія побачила іншу залу — залу для приватних бенкетів — за ним.

За довгим дерев’яним столом, під сяючою кришталевою люстрою там сиділо близько дюжини чоловіків і жінок з обличчями яблучних ляльок,[140] поморщених, покривлених віком і злобою. Губи в них були вивернуті, демонструючи цілі пачки жахливих зубів; ті дні, коли хоч хтось з цих монструозних істот ще був спроможний закрити роти, давно минули. Очі в них були чорні, з їх кутиків сочилося щось смердюче, схоже на дьоготь. Шкіра в них була жовта, поцяцькована зубами й клоччям облізлої шерсті.

— Що це за таке? — зойкнула Мія. — Хто, заради богів, вони такі?

— Мутанти, — сказала Сюзанна. — Чи, може, правильніше сказати, гібриди. Та й яка різниця, як їх називати, Міє. Ти ж побачила головне, чи не так?

Так, і Сюзанна це знала. Хоча оксамитова драпіровка відхилилася лише на коротку мить, і цього часу вистачило, щоб їм обом помітити встановлений посеред столу рашпер і безголовий труп, що вертівся на ньому, вже з підрум’яненою, поморщеною шкірою, з якої скапував ароматний сік. Ні, запах звідти доносився не свинини. Те, що вертілося на рожні, рум’яне, як добре відгодований каплун, було людським немовлям. Істоти навкруг нього підставляли під крапельки з нього делікатні порцелянові чашки, цокались ними одне з одним… і випивали.

Протяг ущух. Гобелен повернувся на місце. І перш ніж породіллю знов підхопили під руки і потягли з ресторанної зали далі, у глиб цієї будівлі, що тягнулася крізь багацько світів вздовж Променя, вона второпала, який жарт приховано на цій картині. Не куряче стегенце підносив собі до рота Артур Ельд, а дитячу ніжку. Бокал, що його підняла для тосту леді Ровена, наповнено було не вином, а кров’ю.

— Хайл, Міє! — вигукнув знову Сейр. О, настрій у нього був чудовий, адже довгождана голубка нарешті повернулася до голубника.

— Хайл, Міє! — заволав у відповідь натовп. Це вже звучало, немов гасло якихось ошаленілих футбольних фанатів. До славословлення приєдналися також і ті, з-за гобелену, хоча їхні голоси звучали приглушено, немов гарчання. Ну таки звісно ж, роти їх були забиті їжею.

— Хайл, Мати! — цього разу Сейр глузливо їй вклонився, підкреслюючи глузливість своєї до неї поваги.

— Хайл, Мати! — підхопили вампіри й ниці люди, і під хвилю цієї глумливої овації її потягли геть, спершу на кухню, потім до комори, а відтак і далі, униз сходами.

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Сюзанна впізнала кухню Діксі-Піґ через огидний запах того, що там готувалося: зрозуміло, що не свинини, а того, що пірати вісімнадцятого століття називали довгою свининою.

Скільки вже років цей аванпост обслуговує вампірів і ницих людей Нью-Йорка? З часів Каллагена, з сімдесятих-вісімдесятих? З її часів, із шістдесятих? Майже напевне, що довше. Сюзанна мала підозру, що якась версія Діксі-Піґ існувала вже у часи голландців, тих, що відкупилися від індіанців торбами з бісером і вкоренили тут свої кровожерливі християнські вірування набагато глибше, ніж власний прапор. Практичний народ, ці голландці, мають смак до свинячих реберець і не терплять магії, ані чорної, ані білої.

Вона встигла побачити достатньо, щоб упевнитися, що ця кухня — близнючка тієї, яку вона відвідувала в надрах замку Дискордія. Тієї, де Мія вбила пацюка, який намагався привласнити останню їжу, що залишилась там, шматок засмаженої в духовці свинини.

«От лишень не було там ні духовки, ані смаженини, — подумалось їй. — Та й кухні не було, чорт забирай. Було порося за повіткою, у Тіана й Залії Джефордсів. Убила його й випила його гарячу кров — саме я, не вона. На той час вона вже майже цілком мене захопила, хоча я про те ще не здогадувалась. Цікаво, а як Едді…»

Коли Мія останнього разу відштовхувала Сюзанну геть, відриваючи її по живому від її думок, щоб шкереберть закинути в темряву, Сюзанна усвідомила, як тотально ця вибаглива, жахлива курва оволоділа її єством. Їй ясно було, чому Мія так поводилась — заради малюка. Питання полягало в тім, чому вона сама, Сюзанна Дін, дозволяла так поводитися з собою. Бо була одержимою раніше? Бо так звикла до присутності чужинки всередині себе, як колись Едді звик був до героїну?

Їй стало страшно від того, що саме це і може бути правдою.

Безпросвітна коловерть. А коли вона знову розплющила очі, вони дивилися на той самий хижий місяць, що висів над Дискордією, і пульсуюче червоне сяйво

(кузня Короля)

на обрії.

— Сюди! — гукнув жіночий голос, точно так, як він гукав до того. — Сюди, тут не так сильно дме!

Сюзанна опустила очі й побачила, що так само, як під