Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— Гей ти, біла тварюко, ось я дорвусь до тебе! Втоплю й не зоглядишся! — згукнув я.

Але я не виконав погрози, бо надто був стомлений. На саму думку зрушити з місця мене вже нудило. Отож я підкликав канака до себе й запропонував йому користатися з віка вдвох. Він сказав, що звуть його Отоо і що народився він на Бора-Бора, найзахіднішому з-поміж островів Товариства. Пізніше довідавсь я, що він перший натрапив на те віко і закликав капітана Удуза рятуватися вкупі. А той віддячився йому вдарами…

Так зустрівся я вперше з Отоо. Він не був охочий до бійки. Високий, ставний, дужий, як римський гладіатор, він мав натуру добру, лагідну та ласкаву. Не охочий до бійки, так, — але й не боягуз. Лев’яче серце билося у нього в грудях, і мені доводилося потім не раз бачити його сміливість у таких небезпечних ситуаціях, коли я сам запевне б відступив. Він ніколи не заводився перший, але як уже йшлося на змагання з кимсь, — о, тоді страшно було на нього й глянути! Я не забуду довіку, як він усипав Білу Кінгові. Це сталося в Німецькому Самоа. Біл Кінг був знаменитий чемпіон з боксу в американському флоті. Достоту на якусь звірюку, на страшну горилу скидаючись, він умів чудово орудувати своїми важкими кулаками. Отже, той чоловік завів сварку з Отоо, чіплявся до нього, ударив двічі ногою, тоді штовхнув, аж нарешті канак відчув потребу відплатитися. Хвилин, може, чотири тривала бійка, — і за чотири хвилини Біл Кінг мав чотири зламані ребра, переламану руку і вивихнуте плече. Отоо не тямив жодних тонкощів боксу, він бився просто, як умів… Проте видужувати Кінгові довелося місяців зо три після Отоової науки в Апії.

Одначе не треба забігати наперед. Як сказано, ми прилаштувалися до корабельного віка. Користувалися ми з нього по черзі: один лежав на віку й відпочивав, другий, по шию в воді, держався за край обома руками. Цілі дві доби, то спочиваючи на тих дверцятах, то тримаючись у воді, пливли ми океаном. Надвечір другого дня я почав говорити щось непритомно, з гарячки; а як свідомість мені просвітлювалась, я чув таке саме гарячкове бурмотіння тубільною мовою від Отоо. Весь час у воді сидячи, ми не померли зі спраги, хоч яка солона була та вода, хоч як немилосердно пекло сонце.

Кінець кінцем, Отоо врятував мене: опритомнівши після довгої й тяжкої маячні, я побачив, що лежу на положистому березі, футів двадцять від води, у затінку під широким пальмовим листям. Хто ж, як не Отоо зробив те все! Він мене притяг туди, він зробив мені холодок із листя! Сам Отоо лежав поруч. А я знову зомлів. Прокинувся — свіжа зоряна ніч. Отоо дав мені напитися соку з кокосового горіха.

З усіх, хто був на «Маленькій Жанні», тільки двоє нас і вціліло. Капітан Удуз, напевне, помер з голоду та виснаження, бо за кілька день винесло на берег те віко, де він рятувався. Ми з Отоо прожили серед тубільців атолу цілий тиждень. Потім узято нас на французький крейсер і перевезено на Таїті. Тим часом ми з Отоо побратались. У Південних морях побратимство, коли люди міняються своїми йменнями, зв’язує міцніше, ніж братерство крові. Ініціатива належала мені, а Отоо пристав на моє слово з великою радістю.

— Це гаразд! — сказав він по-таїтянському. — Адже ми два дні були вкупі у смерті на устах.

— І смерть не розтулила уст, — усміхнувся я.

— Ти вчинив одважне діло, пане, і смерть не насміла сказати своє слово, — відповів він.

— Навіщо ж ти кажеш «пане»? — вдавано образився я. — Хіба ми не помінялися йменнями? Я для тебе відтепер Отоо, ти для мене Чарлі. І так уже набезвік, ти — Марлі, а я Отоо. Так каже звичай. І по нашій смерті, коли доведеться нам перебувати там, десь у надзоряній країні, і тоді ти будеш для мене Чарлі, а я для тебе Отоо.

— Так, пане, — згодився він, і очі йому радісно блиснули.

— Знову! — скрикнув я.

— Що по тому, як звуть тебе мої уста! — заперечив канак. — Це ж тільки уста. А в душі на тебе я завжди казатиму: Отоо. Коли я подумаю про себе — я подумаю про тебе. Хто назве мене моїм ім’ям, — ти встанеш у моїй пам’яті. І там, над зорями, ти довіку будеш для мене Отоо. Чи не так, пане?

Я затаїв усміх і відповів йому:

— Так.

Розлучилися ми в Папіїті. Я зостався на березі відпочивати, а він поплив катером на рідний свій острів Бора-Бора. Шість тижнів пройшло, і він вернувся до мене. Я дуже здивувався, бо раніш він розповідав мені про свою дружину й казав, що вернеться до неї, аби вже більше не вирушати в далекі подорожі.

— Куди ти гадаєш їхати звідси, пане? — спитав він, привітавшись.

Я знизав плечима. То було трудне питання.

— Я хочу мандрувати по всьому світу, — була моя відповідь, — по всіх морях і по всіх островах, що є на морі.

— Я поїду з тобою, — просто відказав він. — Моя жінка померла.

Ніколи не було в мене брата; але, бачивши стосунки між братами, я не скажу твердо, чи міг би рідний брат ставитись до мене так, як Отоо. Він заступав мені і брата, і батька, й матір. Це ж завдяки йому я став чеснішою, кращою, ніж був, людиною. Мене не обходило, що там скажуть про мене інші, але перед Отоо я хотів завжди бути чесним, і тому нічим не заплямовував себе. Він утворив з моєї особи якийсь ідеал, добачаючи в ній високі прикмети, яких, боюся, у мене й не було. Бо часом я підходив до самого краю безодні, і вже ось-ось кинувся б у неї, коли б не Отоо. Він пишався мною, і ті гордощі його пройняли й мене. Не чинити нічого, що могло їх порушити, — такий виробився в мене кодекс честі.

Звичайно, я не відразу збагнув глибину його почуттів. Він ніколи нічого не закидав мені, не ганив мене, — і лише поволі побачив і зрозумів я, якої він про мене високої думки і як боляче міг його образити вчинок, не гідний того кращого, що в мені