Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

href="ch2-1068.xhtml#id1053">[1067]. В архівах переважно кримінального Полянського табору поблизу Красноярська-26, де був розташований один з радянських атомних реакторів, є дані про одного «кримінального» в’язня, засудженого до шести років таборів за крадіжку на базарі одного гумового чобота, про іншого, який отримав десять років за крадіжку десяти хлібин, і про ще одного — водія вантажної машини, самотнього батька двох дітей, що отримав сім років за крадіжку трьох пляшок вина, які він віз. Ще один отримав п’ять років за «спекуляцію» — він купив цигарки в одному місці і продав в іншому[1068]. Антон Екарт розповідає історію жінки, котру арештували через те, що вона взяла додому з контори, в якій працювала, олівця. Зробила вона це для свого сина, який не міг вчитися в школі, бо не мав чим писати[1069]. У перевернутому з ніг на голову світі ГУЛАГу кримінальні в’язні були справжніми злодіями з такою самою ймовірністю, як політичні — справжніми активними супротивниками режиму.

Іншими словами, кримінальні в’язні не завжди були людьми, що справді вчинили злочин. Ще рідше політичні в’язні були винні у скоєнні злочину політичного. Однак це не завадило радянській судовій системі з великою ретельністю їх класифікувати. Груповий статус контрреволюціонерів був нижчим за статус кримінальних в’язнів; як уже відзначалося, контрреволюціонери вважалися «соціально небезпечними», віддаленішими від радянського суспільства, ніж «соціально близькі» кримінальні. Проте політичні також ділилися залежно від того, за якою частиною статті 58 Кримінального кодексу їх було засуджено. Євгенія Гінзбург пише, що набагато «краще» було мати вирок за частиною 10 статті 58 — «Антирадянська агітація» (АСА, «антисоветская агитация»). За нею засуджувалися «базіки»: люди, які мали нещастя розповісти антипартійний анекдот або допустити у своїх словах якусь критику у бік Сталіна чи місцевого партійного начальника (або ж про це доповів в «органи» їхній заздрісний сусід). Навіть табірна влада непрямо визнавала, що «базіки» не винні в жодному злочині, і через те для засуджених за АСА часом було легше отримати легшу роботу.

Нижче стояли засуджені за «контрреволюційну діяльність» (КРД). Ще нижче — засуджені за контрреволюційну терористичну діяльність (КРТД). Додаткова літера Д у деяких таборах означала, що такого в’язня заборонялося посилати на будь-які роботи, крім найтяжчих «загальних» — лісоповал, шахти, будівництво доріг, — особливо якщо КРТД мав вирок у десять, 15 чи більше років[1070].

Та можна було піти і ще далі. Нижче від КРТД стояла КРТТД — не просто терористична діяльність, а «троцькістська терористична діяльність». «Я знав випадки, — пише Лев Разгон, — коли додаткове Т з’являлося у формулярі під час чергової генперевірки, в результаті сварки з нарядчиком або начальником УРЧ з блатних»[1071]. Така незначна зміна могла означати різницю між життям і смертю, оскільки жоден нарядчик не призначав в’язневі КРТТД нічого, крім найтяжчої фізичної праці. Ці правила і класифікації не завжди були чіткими. На практиці в’язні постійно ретельно зважували і порівнювали «переваги» різних вироків, намагаючись передбачити, як вони можуть відбитися на їхньому житті. Варлам Шаламов пише, що після того, як його відібрали на фельдшерські курси (той, хто їх закінчив, отримував право бути фельдшером, помічником лікаря — одна з найпрестижніших і найзручніших професій у таборі), він непокоївся щодо того, як його вирок може вплинути на можливість закінчення курсів: «Чи приймають п’ятдесят восьму? Тільки десятий пункт. А в мого сусіда по кузову машини? Теж десятий — АСА, антирадянська агітація»[1072].

Місце політичних у табірній ієрархії не визначалося самим лише офіційним вироком. Хоча вони не мали суворого кодексу поведінки, як кримінальні, чи відмінної мови, зрештою вони розділялися на різні групи. Ці «політичні клани» трималися разом — через товариські почуття, для самозахисту чи тому, що мали спільний світогляд. Вони не трималися осторонь — групи перетиналися одна з одною і з групами неполітичних в’язнів; також були вони не в усіх таборах. Однак там, де вони існували, вони могли відігравати дуже важливу роль у виживанні в’язнів.

Найміцніші і в кінцевому підсумку найпотужніші групи політичних в’язнів формувалися за національним чи земляцьким принципом. Ці фактори набули більшого значення під час Другої світової війни, коли стрімко збільшилася кількість в’язнів-іноземців. Цей процес був доволі природним. Після прибуття до табору новий в’язень відразу ж починав шукати в своєму бараку своїх — естонців, українців або ж, у дуже рідкісних випадках, американців. Волтер Ворвік, один з «американських фінів», який потрапив у табори наприкінці 1930-х років, у своїх спогадах, адресованих родині, писав, як фінномовні в’язні у його таборі об’єднувалися для того, щоб захиститися від крадіжок і бандитизму професійних злодіїв: «Ми дійшли висновку, що якщо хочемо мати від них хоч трохи спокою, то мусимо створити свою групу. Отже, ми організували таку групу, щоб допомагати одне одному. Нас було шестеро: два американські фіни… два фінських фіни… і два ленінградських фіни…»[1073]

Національні клани відрізнялися за своїм характером. У в’язнів були різні варіанти, як це, наприклад, було у випадку євреїв — чи то формувати справжню власну мережу, чи влитися в загальне російське населення (чи, як це було у випадку польських євреїв, у польське). Здається, це питання в різний час вирішувалося по-різному, багато також залежало від суб’єктивних чинників. Як виявилося, багато євреїв, арештованих у кінці 1930-х років під час репресій проти верхівки партійної і військової номенклатури, перш за все вважали себе комуністами, а вже тільки потім євреями. За словами одного в’язня, в таборах «всі ставали росіянами — кавказці, татари, євреї»[1074].

Пізніше, під час війни, коли до таборів більше євреїв потрапляло разом з поляками, вони почали формувати потужніші національні мережі. Ада Федерольф у своїх мемуарах, написаних разом з Аріадною Ефрон, дочкою Марини Цвєтаєвої, пише про один табір, у якому швейною майстернею — де, за табірними мірками, працювати було просто чудово — керував чоловік на прізвище Ліберман. Коли прибував новий етап, він ходив натовпом, вигукуючи: «Є євреї? Є євреї?» Коли він знаходив євреїв, він брав їх до себе на роботу, таким чином рятуючи від загальних робіт у лісі. Ліберман також розробляв хитрі плани, щоб рятувати рабинів, які мали весь час молитися. Для одного рабина він влаштував маленьку кімнатку, де той ховався, щоб ніхто не бачив, що він не працює. Для іншого рабина він винайшов роботу «з перевірки якості». Це давало йому змогу цілий день ходити між рядами швачок, усміхатися їм і ледь чутно молитися[1075].

На початку 1950-х років, коли в Радянському Союзі почав посилюватися офіційний