Читати книгу - "Гра престолів"

з собою увесь заїзд, то звістка розлетиться, щойно вони вийдуть за двері. Компанієць із золотим у кишені стрілою рине до Кастерлі-на-Скелі — а як не він, то ще хтось. Йорен повезе новину на південь, а той дурний пісняр ще й думу складе. Фреївські бійці розкажуть своєму князеві, а що він тоді зробить, відають самі боги. Може, пан Фрей і присягає Водоплинові, та він обережний старий, який прожив довге життя, тому що вчасно ставав на бік переможця. Він щонайменше надішле круків на південь до Король-Берега, а може, спроможеться і на щось більше.

Тим часом Кетлін Старк не гаяла ані хвилини.

— Нам треба мерщій їхати. Ми візьмемо свіжих коней і харчів у дорогу. Ви усі, хоробрі воїни, пам’ятайте про вічну дяку дому Старк. Якщо хтось забажає приєднатися до нас, щоб допомогти охороняти бранців і безпечно доправити їх до Зимосічі, тому я обіцяю щедру винагороду.

По таку принаду пустоголові бовдури кинулися наввипередки. Тиріон уважно вивчив їхні обличчя; «о так, нагороду вони отримають» — заприсягся він про себе, — «тільки не зовсім ту, про яку замріялися».

Навіть коли його витягли надвір, засідлали коней під дощем і зв’язали руки грубою мотузкою, Тиріон Ланістер ще не налякався по-справжньому. Він міг би поставити чималі гроші, що до Зимосічі його не довезуть. Слідом галопуватимуть вершники, між замками літатимуть птахи, а котрийсь із річкових панів, можливо, захоче вислужити прихильність його батька. Тиріон усе ще пишався власною хитромудрістю, коли хтось нап’яв йому на очі каптура і закинув до сідла.

Вони рушили крізь дощ жвавим чвалом, і невдовзі Тиріонові ноги ятрили, а дупа аж смикалася від утоми та болю. Навіть коли вони віддалилися на безпечну відстань від корчми, і Кетлін Старк наказала стишити хід до ристі, Тиріонові не полегшало: дорога була горбкувата, його жалюгідно кидало на всі боки, ще й сліпота діла не покращувала. Кожен поворот та вигин на дорозі додавав небезпеки впасти з коня. Каптур стишував звуки, тож він не чув, про що говорять навколо, а дощ тим часом просякав крізь мішковину і приліпляв її до обличчя; зрештою стало важко навіть дихати. Мотузка стирала зап’ястки і з кожною годиною здавалася дедалі тугішою. «Я гадав усістися коло вогню зі смаженою птицею на тарелі, аж тут драному пісняреві закортіло розкрити рота» — подумав він похмуро. Драний пісняр, до речі, попхався у дорогу разом із ними.

— Якої хвацької пісні можна скласти про цю блискучу пригоду! То нехай її складу саме я, — казав він до Кетлін Старк, оголосивши про намір приєднатися до загону і подивитися, на що зверне «блискуча пригода».

Тиріон спитав про себе, чи до вподоби йому стане та пригода, коли їх заскочить погоня від Ланістерів.

Коли Кетлін Старк віддала наказ спішитися, дощ нарешті припинився, і вранішнє світло просочувалося крізь мокру мішковину на очах. Грубі руки стягнули його з коня, розв’язали мотузку і здерли каптура з голови. Побачивши вузький кам’янистий шлях, високі пустельні передгір’я навколо, зубчасті вершини на дальньому обрії, він за одним разом втратив усяку надію.

— Це ж високий гостинець! — зойкнув він, гнівно витріщаючись на пані Старк. — Східний шлях! А ви казали, що їдете до Зимосічі!

Кетлін Старк подарувала йому побіжну посмішку.

— Часто і гучно, — погодилася вона. — Поза сумнівом, ваші друзі ринуть саме туди, шукаючи нас. Бажаю їм прудкості в ногах.

Навіть зараз, через кілька довгих днів, цей спогад викликав у нього жовчну лють. Всеньке життя Тиріон пишався власною хитромудрістю — єдиним даром, яким його наділили боги. І все ж семиклята вовчиця Кетлін Старк перехитрувала його на кожному кроці. Навіть негаразди полону не могли бути болючіші за усвідомлення власної поразки.

Вони зупинилися рівно на стільки часу, щоб погодувати і напоїти коней, а тоді рушили знову. Цього разу Тиріона позбавили каптура. Після другої ночі йому не зв’язували рук, а коли вийшли на верховини, то вже не давали собі клопоту навіть охороняти. Та й навіщо? Край був дикий і пустельний, а високий гостинець нагадував радше кам’янисту стежку. Якби він утік, то чи далеко зміг би відійти сам-один, без харчів та спорядження? Та навіть сутінькоти уже б лишили від нього самі недогризки, а ще ж були місцеві роди, що сиділи по своїх гірських твердинях, жили з харцизства та набігів і не вклонялися жодному законові, окрім закону меча.

А Старчиха все підганяла їх уперед. Він знав, куди прямує загін. Знав від миті, коли з нього зняли каптура. Цими горами володів дім Арин, а удова покійного Правиці була з дому Таллі, сестра Кетлін Старк… і недруг Ланістерам. Тиріон мав побіжне знайомство з пані Лізою від тих часів, коли вона жила у Король-Березі, й поновлювати його анітрохи не прагнув.

Полонителі купчилися побіля струмка недалеко від високого гостинця. Коні досхочу напилися крижаної води і паслися на купках бурої трави, що витикалася крізь тріщини у скелях.

Джик та Моррек притиснулися один до одного, похмурі та жалюгідні. Могор стояв над ними, спираючись на списа. В нього на голові сидів схожий на полумисок залізний шоломець. Неподалік співець Марільйон намащував цимбали олією, бідкаючись про струни, що провисли від вологості.

— Треба відпочити, пані, — саме казав до Кетлін Старк заплотний лицар, пан Віліс Вод, коли підійшов Тиріон.

Лицар служив пані Вент, мав вигляд понурий та впертий, і першим піднявся на допомогу Кетлін Старк у заїзді.

— Пан Віліс каже доречно, пані, — мовив пан Родрік. — Ми втратили вже третього коня…

— Ми втратимо не лише коней, якщо Ланістери нас доженуть, — нагадала Кетлін.

Її обличчя загострилося, обвітрилося, але на ньому палала та сама рішучість.

— Тут на це надії небагато, — втрутився Тиріон.

— Мосьпані не питали твоєї думки, курдупелю! — гавкнув Курлекет, опасистий здоровань з коротко стриженим волоссям та тупим свинячим рилом, що належав до Бракенів — служив у варті князя Джоноса.

Тиріон особливо постарався запам’ятати усі імена, щоб опісля подякувати за ґречне поводження — адже Ланістери завжди платять борги. Одного дня Курлекет упевниться в цьому разом із друзями Лагарисом та Могором, добрим лицарем Вілісом, сердюками Броном та Чігеном. Найповчальніший урок він задумав для Марільйона, зуха з цимбалами та дзвінким солодким голосочком, який так мужньо боровся з римами до слова «Біс» — чи то «рачки поліз», чи то «в петлі повис» — маючи на меті сквацяти якоїсь пісеньки про ту халепу, яка