Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

Здалеку, ніби луна, долетіло на відповідь тоненьке ласкаве іржання.

— Принцеса Фозрінгтонська, — шепнула Пола.

Знову Горянин засурмив свій поклик, і Дік проспівав:

— Слухайте мене! Я Ерос! Я ступаю по горах!

А Полу, обвиту ніжно й міцно його руками, враз шпигнуло щось наче ревнощі до цього розкішного створіння, що так захоплтор. пло її чоловіка. Та за мить те почуття зникло, їй стало трошки соромно, і вона весело вигукнула:

— Ану, «Пісню жолудя», Червона Хмаро!

Дік, що вже поглядав на закладену пальцем брошуру в своїй правій руці, звів на жінку очі трохи заскочено, а спам’ятавшися, заспівав так само весело:

Жолуді нападали з неба!

Я саджаю жолуді в долипі!

Жолуді великі і маленькі!

Я кільчусь, я чорний жолудь, вже росту, росту!

Поки він співав, Пола тулилася до нього щільно-щільно, та тільки-но пісенька скінчилась, вона відчула неспокійний порух його руки з брошурою і вловила швидкий, мимовільний Діків погляд на годинника, що стояв серед столу і показував уже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту. І знов вона спробувала втримати його, але в словах її, теж мимовільно, вже бринів легкий докір.

— Чудний ти в мене, Червона Хмаро, — повільно сказала вона. — Часом я майже вірю, що ти направду Червона Хмара і саджаєш свої жолуді, виливаючи в пісні несамовиту радість. А інколи ти майже здаєшся мені ультрасучасною людиною, останнім словом розвою нашої двоногої раси, істотою чоловічої статі, що замість мурів Трої держить в облозі статистичні таблиці або, озброївшись пробірками та шприцами, провадить гладіаторські бої з якимись невидимими мікробами. Часом мені здається, що тобі слід би носити окуляри й мати лисину, а деколи…

— …Що я не маю ні права, ні снаги володіти жінкою і обіймати її,— докінчив він, пригорнувши дружину ще міцніше. — Що я просто вчений віслюк, не вартий своєї «звійної хмаринки рожевого пилку». То слухай, що я надумав. За кілька днів…

Але задум його вмер, ще не зродившись, бо позад них хтось остережливо кахикнув, і обоє, водночас повернувши голови, побачили Бонбрайта, секретаревого помічника, з якимись жовтими папірцями в руці.

— Чотири телеграми, — ніяково сказав він. — Містер Блейк гадає, що дві дуже важливі. Одна про ту партію бичків для Чілі…

І Пола, повільно відхиляючись від чоловіка та встаючи з його коліна, просто фізично відчула, як він утікає від неї до своїх статистичних таблиць, ділових паперів, секретарів і помічників.

— Ой, Поло! — гукнув він, коли вона була вже на дверях. — Знаєш, я вже охрестив нового служника — він зватиметься О-Го. Як тобі подобається?

Вона почала свою відповідь з гіркою ноткою в голосі, та враз і усміхнулась:

— Ти довитіваєшся з цими прізвиськами для челяді!

— Зате я ніколи не роблю цього з расовою худобою, — відмовив він поважно, хоч в очах йому блищали задерикуваті іскринки.

— Та ні, я просто хочу сказати, що ти вичерпаєш мовні ресурси. Вигуків у мові не стане. Скоро тобі доведеться називати нових служників А-Чхи, А-Тьху і А-Хайтобі-грець. Краще було б починати не з «О» й не з «А», а з «Мій». Тоді були б у тебе Мій-Кінь, Мій-Дуб, Мій-Бик, Мій-Кіт тощо — і всі твої.

Обоє в один голос засміялись, а тоді Пола вийшла, і Дік за мить уже поринув у текст телеграми, де йшлося про партію з трьохсот чистопородних бичків-річняків, замовлених одним чілійським ранчо, по двісті п’ятдесят доларів франко-борт[85] за голову. Несвідомо він чув, як співає Пола на подвір’ї, вертаючись до своїх покоїв, і несвідомо тішився тим співом, навіть не помічаючи, що голос її ледь-ледь — тільки ледь-ледь — смутніший, ніж звичайно.

РОЗДІЛ VIII

Рівно за п’ять хвилин після Полиного відходу, розглянувши всі чотири телеграми, Дік вийшов і сів у машину, а з ним Теєр — айдахський купець на баранів — і Пейсміт, кореспондент «Скотарської газети». Вордмеч, завідувач вівчарень, приєднався до них уже біля обор, де було зібрано для огляду кілька тисяч молодих баранців-шропширів.

Їх показувано Теєрові майже без слів, і він був видимо розчарований тим — йому здавалося, що купівля десяти вагонів такої дорогої худоби справа досить значна, аби погомоніти про неї.

— Вони самі за себе промовляють, — заспокоїв його Дік і вже відвернувся, щоб викласти Нейсмітові якісь відомості для майбутньої статті про шропширських овець у Каліфорнії та північно-західних штатах.

— Я б вам не радив морочитися з вибором, — сказав він Теєрові ще за десять хвилин. — Вони тут усі один в одного. Ви можете цілий тиждень вибирати свої десять вагонів, і вони будуть однаково не кращі, ніж набрані вряд.

Форестова певність, що баранів буде куплено, і спантеличила Теєра, і, разом з переконанням, що такого добірного товару він ще зроду не бачив, підштовхнула збільшити замовлення з десяти до двадцяти вагонів. Уже в більярдній Великого Будинку, натираючи крейдою кия, щоб докінчити перервану партію, він сказав Нейсмітові:

— Це я вперше у Фореста. їй-бо, він справжній чарівник. Я досі закуповував овець на Сході, але ці шропшири мені сподобались. Ви завважили, що я подвоїв замовлення, еге? Мої айдахські покупці їх з руками відірвуть. Мені, власне, прямо замовлено тільки шість вагонів і, може, ще два докупити на власний розсуд; але як кожен мій клієнт, побачивши цих баранів, не схоче подвоїти замовлення, а по решту не збіжиться ціла юрма, то я нічого не тямлю у вівцях. Оце товар! Як вони не підіб’ють угору все айдахське вівчарство… то Форест не скотар, а я не купець.

Коли загримів гонг, скликаючи до їдальні обідати — в той здоровезний бронзовий гонг, вивезений з Кореї, дзвонили, тільки маючи певність, що Пола вже не спить, — Дік вийшов на велике подвір’я, до гуртка молоді біля водограю з золотими рибками. Там Берт Вейнрайт намагався виловити з води підсачкою одну надзвичайно гарну, мов квітка, велику і яскраву рибину з напрочуд пишним хвостом та плавцями — Пола вирішила пересадити її на розвід до окремого басейна у своєму таємному дворику. Сама Пола, її сестри Лут і Ернестіна та Вейнрайтова сестра Ріта на всі лади підказували й командували, що та як йому робити.

У веселій метушні, під регіт і вереск рибину таки спіймано; її