Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Він часто згадував про друга, похованого високо на скелі над величною рікою. Здійснилося тривожне передчуття Матео. Він лежав у могилі на чужій землі, далеко від батьківщини, так далеко, що від однієї згадки про це щеміло серце.

Інколи Марко теж ставало важко на душі — байдуже, чи він був у дорозі, оточений загоном охоронців, чи на людних базарних площах. На службі в хана Кублая він зазнав найвищої честі, яка коли-небудь випадала на долю іноземця, і все ж таки його все дужче й дужче охоплювало, хай ще несміливе, почуття туги за Венецією.

Рік тому, у маленькій церкві в місті Чінкянг, збудованій 1274 року, Ашіма прийняла християнство і одружилася з Марко Поло. Весілля було відсвятковано тихо й спокійно. Ніколо й Мафіо Поло не знали ще про нього. Марко з тривогою думав про батька й Мафіо, які вже два роки як поїхали з дому і лише раз подали про себе звістку.

Поруч з Марко Поло їхав носильник Янг. Звичайно, тепер він уже був не носильником. На поясі в нього висів меч, а через плече — лук. У сагайдаку стирчало десять червоних стріл. Янг став капітаном, командиром охоронців намісника. Він не помітив свого друга з Камбалі — Ванга, бо не любив дивитися на вкляк-нуті постаті своїх земляків, навіть коли вони кланялися Марко Поло. А не помітивши Ванга, Янг не згадав і тієї ночі, яку він колись провів у будиночку коваля.

Коли Марко Поло й капітан проїхали, Ванг підняв голову і зміряв їх гнівним поглядом. Він теж не впізнав Янга. Хіба ж він міг здогадатись, що отой розкішно одягнений верхівець із срібним шоломом на голові — його давній друг, носильник Янг?

— Скоро будемо вдома, милостивий пане, — мовив Янг.

— Скоро, — відповів Марко Поло.

Будинок намісника стояв у центрі міста. З усіх боків його оточував чудовий парк. На вершечку дерев гніздились журавлі. Біля ставка, вкритого квітками лотоса, здіймався на чотирьох червоних колонах чудовий павільйон. Ашіма, схилившись на балюстраду, годувала золотих риб.

— Можна мені вже йти? — спитала Перлинка. — Фан Кунг-до буде гніватись, якщо я не з'явлюся до нього своєчасно.

— Іди, — посміхнувшись, сказала Ашіма.

Дівчина була розчарована, що господиня її не затримала, їй хотілося залишитись тут і трохи погомоніти.

Фан Кунг-до став грозою для всіх слуг у домі. Під час урочистих прийомів йому навіть випадала честь стежити за порядком у домі. До своїх обов'язків він ставився надзвичайно сумлінно. З Перлинкою Фан був дуже суворий. Ніхто не знав, які почуття поєднували їх. То вони підсміювались одне з одного, то обмінювалися погрозами: «Зачекай, я розповім про все господині», або: «Стережись, наклепнику!» і після того цілими днями не говорили одне з одним.

— Знову ти запізнилася на цілих півгодини, — незадоволено сказав Фан. — Гляди, а то колись скуштуєш у мене лозини.

Дівчина перекривила його:

— Як ваша величність зволить.

— Негайно іди в місто, — сказав Фан. — Забереш у ювеліра браслет і принесеш милостивій пані халат. Та не дуже довго розбалакуй, а то дочекаєшся свого.

Перлинка мовчки повернулась до нього спиною. Фанові стало трохи жаль її, і він уже лагідніше промовив:

— Ну, чого ти плачеш. Я ж не хотів тебе скривдити.

Але дівчину розпирав гнів. Адже в місто могла піти перша-ліпша служниця. Перлинка спинилася на дверях, не знаючи, як висловити йому своє презирство. Врешті вона обернулась до нього, показала язика і з сльозами на очах вибігла геть.

Але тільки-но Перлинка вибігла з кімнати, як зіткнулась з капітаном Янгом, який допіру приїхав з паном. Дівчина забула свій гнів. Витерши сльози, вона вигукнула:

— Щасливо повернулись?.. Я повинна негайно сказати про це милостивій пані.

Не чекаючи відповіді, вона побігла в парк. Їй було страшенно цікаво знати, як сприйме милостивий пан несподівану новину, котра чекала на нього. Хіба ж вона могла бігти в місто по якийсь там браслет і шовковий халат!

Марко Поло покликав Фан Кунг-до.

— Де господиня? — спитав він.

— У парку, — відповів Фан. — Вас чекають двоє панів. Вони прибули три дні тому. — Хитро поблискуючи очима, він намагався надати своєму обличчю якомога більше таємничості.

— Двоє панів? — здивувався Марко Поло. — Тут, у моєму будинку?

— Пани Ніколо Поло й Мафіо Поло, — оголосив Фан Кунг-до.

Марко вражено глянув на нього. Нарешті повернулися! Він часто думав про них, особливо після смерті Матео, і в його серці зароджувався страх, що, можливо, й вони не повернуться з своєї небезпечної мандрівки.

— Добра новина, — схвильовано мовив він.

До першої радості примішалося легке побоювання: як вони сприймуть його одруження з китаянкою? Але радість витіснила всі сумніви.

В супроводі служниці до кімнати зайшла Ашіма. Її щоки від швидкої ходи розчервонілись. Щаслива, вона обняла чоловіка.

— Я вже сказав про все милостивому панові, — промовив Фан Кунг-до. — Зрештою, це мій обов'язок.

Та Ашіма не чула його. Рада, що Марко повернувся з далекої дороги, вона переказала йому те ж саме, що допіру розповів Фан.

Служниця підбігла до зніяковілого Фана і показала йому кулак.

— Ти вже все виляпав… — прошипіла вона. — Ох, ти… ти…. Не знаю, що тобі й сказати! Соромся! Іди геть! Пани не хочуть тебе бачити!

— Чого ви сваритесь? — спитав, посміхаючись, Марко. — І чого ви тут стоїте всі? Ану, Фан, біжи до батька й дядька і скажи їм, що я приїхав.

Служниця опустила кулачок. Фан Кунг-до зміряв її нищівним поглядом.

Першим до кімнати зайшов батько, такий, яким його завжди пам'ятав Марко: прямий, з суворим, довгастим обличчям. Було видно, що він намагається стримати радісне хвилювання. Марко й Ніколо Поло наблизились один до одного і міцно обнялися. Вони були дуже схожі, навіть однакові на зріст. Марко подумав: «Він зовсім не змінився…» Ніколо Поло хотілось сказати: «Сину!», але він лише промовив:

— Ось ми й тут. — Потім повернув голову і гукнув: — Мафіо, де ти там застряв? Ти що, не хочеш навіть поздоровкатись?

«Зовсім не змінився», знову подумав Марко. Мафіо Поло зупинився на порозі і, посміхаючись, сказав:

— Чого це ви дивитесь один на одного, як на ікону… Слава Всевишньому, шановний наміснику! Не здивуюсь, якщо ти одного чудового дня станеш китайським імператором.

Ашіма непомітно вийшла з кімнати. Їй не хотілось заважати першій зустрічі чоловіків. Та лихо! Вона так швидко й тихо підійшла до дверей, що, відчинивши їх, стукнула Перлинку по лобі. Служниця ледве стрималась, щоб не зойкнути, почервоніла, як рак, і пробурмотіла:

— Я саме хотіла зайти і спитати, чи не