Читати книгу - "Борва мечів"

— Авжеж спитаємо, — відповів Зеленоборід.

Наступного ранку, коли вони минали невеличкий кам’яний міст за вежею, Гендрі спитав, чи не за нього колись бився старий лицар у двобої. Та ніхто не знав достеменно.

— Мабуть, що за нього, — відповів Джак-Щасливець. — Щось я інших тут не бачу.

— Ти б знав напевне, якби про це була пісня, — мовив Том Семиструнний. — Одна гарна пісня, і ми б знали, хто такий був пан Майнард і чого йому так кортіло перейти міст. Якби старий бідолаха Ликастр мав досить тями, щоб винайняти співця, то був би тепер знаніший за Драконолицаря.

— Усі сини пана Ликастра загинули у повстанні Баратеона, — пробурчав Лим. — Одні воювали за одних, інші за інших. Відтоді він з глузду і з’їхав. Жоден клятий співець йому б не допоміг.

— Маестер казав спитати якусь Листяну Владарку… хто це така? — спитала Ар’я Анжея дорогою.

Лучник усміхнувся.

— А ти почекай, і побачиш.

За три дні, коли вони їхали зжовтілим лісом, Джак-Щасливець зняв з ременя ріг та засурмив — інакше, ніж попереднього разу. Не встиг ріг замовкнути, як з дерев упали, розгортаючись, мотузяні драбини.

— Коней путаймо, і гайда! — наполовину проказав, наполовину проспівав Том.

Усі хутко полізли нагору і опинилися у селищі, схованому в шапках дерев — посеред плутанини мотузяних мостиків та малих, укритих мохом хатинок, захованих за червоно-золотими стінами. Скоро вони постали перед Листяною Владаркою — кощавою, наче сучок, сивою жінкою, вдягненою в грубу дергу.

— Зважаючи на осінь, ми тут довго не просидимо, — розповіла вона їм. — Дев’ять днів тому зі шляху на Сінобрід приходив тузінь вовків, нишпорив за кимось. Якби вони підняли очі, то могли б нас побачити.

— А чи не бачили ви князя Беріка? — спитав Том Семиструнний.

— Він мертвий. — У словах жінки бриніла туга. — Його спіймав Гора і встромив кинджала у око. Нам розповів жебрущий брат, а сам він чув від чолов’яги, що бачив на власні очі.

— Та то вже стара казка, давно протухла, — заперечив Лим. — Князя-блискавку так легко не вбити. Око пан Грегор, може, йому і вийняв, та люди від того не помирають. Он Джак не дасть збрехати.

— Ну, я ось не помер, — ствердив одноокий Джак-Щасливець. — Батечка мого гарненько повісив тивун князя Дударя, брата Гака запхали на Стіну, а інших братів повбивали ланістерівці. Велике діло — одне око.

— Ви присягаєтеся, що він живий? — Жінка вчепилася у Лимову руку. — Благословення боже на тебе, Лиме! Це найліпша новина за півроку. Хай його Воїн оборонить, і червоного жерця теж!

Наступної ночі вони знайшли притулок у спаленій шкаралупі септу посеред знищеного села під назвою Вихватка. Від його вікон зі свинцевого скла лишилися самі друзки; немолодий септон привітав їх і розповів, що грабіжники забрали коштовне вбрання Матері, визолоченого ліхтаря Стариці та срібного вінця Батька.

— Діві навіть груди відрубали, хоча вони дерев’яні, зовсім не коштовні, — казав септон. — Зате очі були з гагату, з ляпису, з перлів. То вони виколупали їх ножами. Хай Матір змилується на їхні душі.

— Хто це таке скоїв? — спитав Лим Лимонний Сіряк. — Часом не Кровоблазні?

— Та ні, — відповів старий. — Якісь північани. Оті дикуни, що вклоняються деревам. Казали, що шукають Крулеріза.

Ар’я почула і вкусила губу. Вона відчувала, як Гендрі на неї дивиться, і від того почувалася водночас гнівно і присоромлено.

У льосі під септом, серед павутиння, коренів та побитих винних діжок, жило з десятеро людей. Але ніхто з них теж нічого не чув про Беріка Дондаріона — ба навіть ватажок, що носив почорнений сажею панцир та грубу блискавку на сіряку. Коли Зеленоборід побачив, як на того витріщається Ар’я, то зареготав і мовив:

— Князь-блискавка — він усюди і ніде. Такі справи, білочко.

— Я вам не білочка! — заперечила вона. — Я вже скоро доросла жінка — мені майже одинадцять років!

— То диви, щоб я з тобою, бува, не одружився!

Він спробував ущипнути її за підборіддя, та Ар’я ляпнула по його дурній руці й відкинула убік.

Лим та Гендрі того вечора грали у черепки з хазяями, а Том Семиструнний співав дурної пісні про Череватого Бена та гусака верховного септона. Анжей дозволив Ар’ї потримати у руках свого довгого лука, та як вона не силувалася, а натягнути його не змогла.

— Вам, панно, треба легшого лука, — мовив веснянкуватий стрілець. — Якщо у Водоплині знайдемо сухе витримане дерево, то я вам зроблю.

Том почув його і перервав пісню.

— Ти дурень, Сайдакере, бо молодий іще. Ми йдемо до Водоплину по її викуп. Нам нема коли там дупи м’яти і луки ладнати. Дякуй, якщо хоч шкуру свою понесеш відти цілою, бо князь Гостер вішав розбійників на своїй землі, коли ти ще пішки під стіл ходив. А синок його… я завжди кажу: хто не любить музики, тому вірити не можна.

— Та він не музику незлюбив, — відказав Лим, — а тебе, дурню.

— І дарма незлюбив. Те дівча хотіло зробити його чоловіком… хіба я йому винен, що він перепив і нічого не зміг?

Лим пирхнув крізь свого зламаного носа.

— Хіба не ти склав про нього пісню? Чи, може, якийсь інший телепень, закоханий у власне голосіння?

— Та я ж і заспівав її лише один раз, — пожалівся Том. — І хто казав, що вона про нього? То була просто пісня про пструга.

— Вірніше сказати, про немічного та обвислого пструга, хіба не так? — зареготав Анжей.

Ар’ї було байдуже, про що там співається у дурнуватих Томових піснях, і вона обернулася до Гарвіна.

— Що він таке казав про викуп?

— Нам конче потрібні коні, панно. Та й обладунки теж. Мечі, щити, списи. Усе, що можна купити за гроші. А ще насіння для ланів. Адже зима насувається, ви не забули? — Він торкнувся її підборіддя, наче втішаючи. — Ви не перша шляхетна бранка, яку ми віддаємо за викуп. Сподіваюся, що й не остання.

Ар’я розуміла, що він не бреше. Лицарів увесь час брали у полон, а потім викупали за гроші. Так само іноді чинили і з жінками вельможних родів. «Але