Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Стус: «Оскільки мою попередню вимогу (надати змогу переглянути свіжим оком статті свої чернеткові) задоволено, згоден пояснення продовжити.

Переглянувши рукописи своїх чернеток, пересвідчився, що думка слідства, ніби автор чернеток „твердить про начебто існуюче національне гноблення на Україні“, безпідставна. Як я і припускав, таких тверджень (навіть у чернетках) немає. Так само ототожнень радянського ладу з гітлерівським режимом немає. Згадано тільки про репресії взагалі й репресії над письменниками — зокрема. Думаю, що ці риси схожості, на жаль, були. І добре, що всі ці репресії було засуджено на 20 і 22 з'їздах партії.

Безпідставним є твердження слідства й про те, що автор цих чернеток „прагне“ довести „неможливість побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі“. Насправді в мене йдеться про окремі явища морального порядку, які — навіть часом проголошувані тими чи іншими ідейними наставниками — об'єктивно шкодять витворенню високої моральної атмосфери, що може згубно вплинути (і згубно впливає!) на моральну конституцію тієї чи іншої людини. Скажімо: те, що вчора всі любили М. С. Хрущова, як вірного ленінця, а сьогодні, 16 жовтня 1964 р.[650], всі стали його гудити, свідчить про нетривкість, несталість і, може, навіть безпринципність тих чи інших моральних структур. Саме такі (й схожі до них факти) давали мені змогу висловити полемічне твердження (але — твердження в чернетці!), що з такою етикою комунізму не збудуєш. А згадаймо й такі факти, коли часом той чи інший чоловік, за посадою дуже поважний і свідомий, дозволяє собі речі, негідні будь-якої чесної порядної людини — обкрадає державу, роздаровує чи розтринькує суспільну власність, нишком будуючи собі вілли, дачі і т. д. і т. п.

Досить своєрідно слідство пов'язує мої чернеткові записи із записами докінченими.

Слідство пише: „28 липня 1970 року Стус написав листа ворожого змісту, використавши при цьому раніше складений ним текст „Привид бродить по Європі“. Насправді, текст „Привид бродить“ є чернеткою, і чернеткою з помилковими твердженнями, а до чернетки слідству немає діла. По-друге, спільним між обома текстами є думка про те, що „людина В. звертається в інстанцію N з конкретними пропозиціями. Людині не відповідають. Вона починає писати знову. Її знову обходять відповіддю. Тоді В. починає обурюватись. Він пише знову, але вже в різкішому тоні. Хоч різкість викликана єдиним наріканням на глухоніму інстанцію, яка зобов'язана говорити. І що ж? Людину В. викликають в іншу інстанцію і починають погрожувати, або — в гіршому разі — надовго причиняють за чоловіком високу браму““ (цитую за відісланим листом). Оце — те спільне місце, яке дає слідству змогу зробити хитрий висновок: раз повторюється одна думка, то може повторитися й інша. Насправді це логічний хід людей, які прагнуть начепити мені чужого обличчя й судити за це чуже, невластиве мені обличчя.

Отже, згадані 10 документів, що залишилися чернетковими, не можуть бути предметом звинувачення, оскільки це мої невиваженні, чернеткові, непродумані думки, що до того ж не грали жодної суспільної ролі. По-друге, спроба слідства „притягнути“ їх за вуха до відправлених мною офіційних письмових листів-звернень до Уряду є спробою несправедливою і явно з дискредитаційною метою. Саме такі „притягування“ за вуха дають слідству змогу видати бажане за дійсне, приписати мені те, чого я ніколи не говорив публічно, чого я не виважив і не продумав до кінця, що є твердженнями, з якими сам я ніяк погодитися не можу.

Таке ж пересмикування властиве й паралелі, запропонованій слідством, між листом „Кожне нормально організоване суспільство…“ і „чернеткою“ „Франція — це я…“. „Чернетку“ „Франція — це я…“ по суті вигадало саме слідство, бо об'єднало під однією назвою дві різні чернетки — одну, що починається словами „Франція — це я…“ і яка до тексту офіційного листа не має жодного відношення, і другу чернетку, що починається словами „Бо це обов'язкова умова…“. Остання чернетка є майже текстуально точною копією офіційного листа-звернення. Але до чого слідство припасовує сюди іншу чернетку, „Франція — це я…“ — відомо тільки слідству. До тексту офіційно відісланого листа вона не має жодного відношення.

Нарешті. Слідство долучає до свого розгляду чернетку „це існування є злочином“, що не має ні початку, ні кінця, а з другого боку аркуша записана чернетка вірша. Те, що чернетка не має ні початку, ні кінця, свідчить про те, що я її не зберігав (інакше б зберігся б бодай початок), що цій чернетці я не надавав жодного значення, списавши її чернетковим віршем і, певне, спаливши чи порвавши її початок.

У чернетці „Існує тільки дві форми…“ списано лише 12 з половиною рядків. Решта паперового аркуша — чиста. Зрозуміло, що мета такого „зберігання“ чернетки — вільний простір паперу, продукту людської праці, який треба економити. Отже, це зберігання не чернетки, а зберігання чистого паперу.

Мушу, нарешті, додати, що чимало своїх чернеток я палив, рвав, викидав і через це доводиться тільки співчувати слідству, яке не долучило до „справи“ їх, тих чернеток, які таки діждали свого природнього кінця, а ці, згадані 10, — потрапили йому до рук як факти „ворожої діяльности“.

У Постанові далі йдеться, що в листі „Нині зрозуміло кожному“ я зводив наклепницькі вигадки на матеріальне й духовне життя нашого народу. Я ще раз повторюю: підвищення цін, зроблене за М. Хрущова, так і залишилося. І це не наклеп. Посилення цензурного тиску на літературу — це такий „наклеп“, який відомий кожному літераторові, що активно прагне допомогти народові жити краще, щасливіше, вільніше, і невідомий літераторам, які паразитують за рахунок літератури.

У листі йдеться (всупереч твердженню слідства), що за нормальних умов із В. Морозом було б можна і треба дискутувати. Нарешті, прагнення, прохання, звернене до Уряду з тим, щоб „можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас“, не може бути соціально шкідливим. Воно може бути лише індивідуально помилковим (це мій персональний лист до Уряду).

У листі „Кожне нормально організоване…“ слідство побачило „наклепи на національну політику КПРС“, чого там немає зовсім. Там є факти з донецьких умов — про відсутність українських шкіл, про переклади урядових постанов Республіки і т. д. Це не наклепи, а факти, з якими я стикався сам, працюючи в „Соціалістичному Донбасі“, навчаючись у педінституті, вчителюючи. Мою українську мову мешканці бувало не впізнавали, кажучи, що розмовляю я білоруською мовою…

У наступному зі згаданих листів я писав про арешти 1965 р., про те, що лист багатьох осіб, що занепокоїлися арештами, дістав принципового осуду з уст О. Полторацького, людини, що заплямувала себе