Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Затемнення 📚 - Українською

Читати книгу - "Затемнення"

1 732
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Затемнення" автора Стефані Маєр. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 137
Перейти на сторінку:
робота, — і він знов зосередився на нашому шляху без дороги.

— Чому? Його прапрадідом був Левій Юлі, правильно? Левій також був вожаком?

— Буває лише один вожак, — автоматично відповів він.

— Тоді ким був Левій?

— Щось на кшталт бети, я гадаю, — пирхнув він, використовуючи мої терміни. — Як я.

— Це не має сенсу.

— Байдуже.

— Я просто хочу зрозуміти.

Нарешті Джейкоб поглянув у мої збентежені очі, а потім зітхнув.

— Так. Я повинен був бути вожаком.

Я насупилась.

— І що, Сем не захотів поступитися?

— Та ні. Я сам не захотів зайняти його місце.

— Чому ні?

Він був похмурий, від моїх розпитувань почувався незатишно. Нічого, прийшла його черга почуватися незатишно.

— Белло, я ніколи не хотів нічого такого. Я не хотів нічого змінювати в своєму житті. Я не хотів бути легендарним вождем. Я взагалі не хотів бути частиною зграї вовкулак, тим паче бути її вожаком. Я не погодився, коли Сем запропонував.

Я довго обмірковувала його слова. Джейкоб не переривав моїх думок. Він знов пильно дивився на ліс.

— Але я гадала, що ти став щасливішим. Гадала, що тобі це подобається, — нарешті прошепотіла я.

Джейкоб ствердно посміхнувся мені.

— Так. Це й справді не так уже й зле. Іноді навіть захопливо — наприклад, завтра буде цікаво. Але спочатку в мене виникало відчуття, що мене силоміць втягли у війну, про існування якої я не здогадувався. В мене не було вибору, розумієш? І це трапилось назавжди, — він знизав плечима. — В будь-якому разі зараз я радше задоволений цим, ніж не задоволений. Щодо завтрашньої битви — вона неминуча, і як я можу довірити комусь виконати обов’язок замість мене? Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам.

Я пильно подивилась на нього, відчуваючи неочікуване благоговіння до свого друга. Він був набагато дорослішим, ніж я могла й припустити. Ніби як тоді, з Біллі, біля вогнища, в ньому була велич, якої я аж ніяк не очікувала.

— Вождь Джейкоб, — прошепотіла я, посміхаючись тому, як ці слова звучать разом.

Він закотив очі.

Саме в ту мить дерева захитались іще дужче, і задув такий холодний і несамовитий вітер, що здавалось, він дме з північного полюса. Десь у горах луною розкотився різкий тріск поламаних дерев. Незважаючи на те, що вельми потемніло через жахливу хмару, яка вкрила небо, я й досі бачила невеличкі просвітки, що лишались позаду нас.

Джейкоб прискорив біг і тепер уважно стежив за дорогою, оскільки мчав на максимальній швидкості. Я щільніше притислась до його грудей, ховаючись від неприємних маленьких сніжинок. За кілька хвилин ми вже досягли підвітряного боку кручі та змогли побачити невеличкий намет, поставлений у затишній місцині. Навколо нас уже кружляло безліч сніжинок, але вітер був таким дужим, що впасти на землю їм не вдавалось.

— Белло! — вигукнув Едвард із видимим полегшенням. Ми заскочили його, коли він міряв кроками маленький клаптик простору.

Він кинувся до мене — перед очима промайнула нечітка картинка, мов змазана світлина, як траплялось завжди, коли він рухався занадто швидко. Джейкоб раболіпно вклонився і поставив мене на землю. Едвард удав, що не помітив того уклону, і міцно-міцно мене пригорнув.

— Дякую, — промовив він до Джейкоба. Безпомилково можна було зрозуміти, що казав він щиро. — Ви дісталися швидше, ніж я гадав, і я справді дуже це ціную.

Я обернулась, щоб побачити, як Джейкоб відреагує на вдячність Едварда.

Але він лише знизав плечима, вся дружелюбність геть-чисто зникла з його обличчя.

— Веди її всередину. Скоро почнеться щось страшне, в мене на голові аж волосся дибки підіймається. Цей намет надійний?

— Гадаю, що так, я прикріпив його до скелі.

— Гаразд.

Джейкоб поглянув на небо, тепер воно було чорним — почалася буря, темряву розбавляли лише міріади сніжинок, що крутились у вирі навколо. Джейкові ніздрі роздулись.

— Я збираюсь перевернутись на вовка, — промовив він. — Хочу знати, що коїться там, удома.

Він повісив свою куртку на обламану низьку гілку і, не обертаючись, рушив у напрямку темного похмурого лісу.

РОЗДІЛ 22. ВОГОНЬ І ЛІД

Вітер іще раз хитнув намет, і я знов затремтіла. Температура швидко падала. Я відчувала це крізь спальний мішок та куртку. Я була повністю вдягнута, навіть взуття не розшнуровувала. Але це не допомогло. Як могло бути так холодно? І далі холоднішати? Цей процес повинен же колись припинитися, хіба ні?

— К-к-к-к-котра з-зараз г-г-г-г-година? — ледь вимовила я, клацаючи зубами.

— Друга, — відповів Едвард.

Він сидів так далеко від мене, наскільки це було можливо на такому обмеженому просторі. Він навіть дихнути на мене боявся, оскільки я й так уже зовсім задубіла. Було занадто темно, щоб я могла бачити його обличчя, але голос його був несамовитим від хвилювання, занепокоєння і нездатності щось змінити.

— Може…

— Ні, все г-г-г-г-гаразд, сп-п-п-п-правді. Я не х-х-х-х-хочу в-в-в-в-виходити н-н-надвір.

Едвард намагався умовити мене втекти звідси вже дюжину разів, але я боялась полишати свою схованку. Якщо було так холодно тут, усередині, де немає страшенного вітру, я могла уявити, як буде погано там, тим паче на бігу.

До того ж утеча змарнує всі наші зусилля. Чи матимемо ми досить часу, щоб виправити все, коли буря скінчиться? А що як вона взагалі не скінчиться? Кудись рухатись зараз не мало жодного сенсу. Я можу так тремтіти всю ніч.

Я хвилювалась, що сліди, які я залишила, зникнуть, але Едвард мене запевнив, що для тих чудовиськ вони і досі будуть дуже виразними.

— Що я можу зробити для тебе? — благальним тоном запитав він.

Я лише похитала головою.

Надворі жалібно заскавчав Джейкоб.

— З-з-забирайся з-з-звідси, — знов наказала я.

— Він просто за тебе хвилюється, — переклав Едвард, — із ним усе гаразд. Його тіло пристосоване, щоб витримати навіть такий холод.

— В-в-в-в-в, — я хотіла сказати, аби все одно він забирався, але не змогла впоратися зі своїми зубами. Намагаючись говорити, я ледь не прикусила собі язика. Зрештою, здається, Джейкоб і справді добре підготований до снігу, навіть краще за будь-кого з його зграї, завдяки своєму довшому, густішому кудлатому червонувато-бурому хутру. Мені стало цікаво, чому це саме так.

Джейкоб завив, пронизливо та жалібно.

— Ну, і що ти хочеш, щоб я зробив? — також проричав Едвард, занадто стривожений, аби й досі турбуватися про ввічливість. — Нести її крізь це? Я бачу, ти хочеш здаватися корисним? Чому б тобі тоді не піти і не пошукати десь обігрівач чи щось таке?

— Не т-т-т-треба, в-в-в-все г-г-г-гаразд, — запротестувала я. Але судячи з Едвардового стогону та приглушеного гарчання ззовні намету, переконати мені нікого не вдалось. Вітер сильно хитнув намет,

1 ... 103 104 105 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Затемнення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Затемнення"