Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

могла вибачити собі. Інтеліґентний, чутливий, все розуміючий поет прощав дружині, але вона не простила собі… Основа циклу „Зрада“ реальна, дійсна, життєва. Те, що дружина залишила поета, він вважав зрадою, та, можливо, була й сама зрада». «Особливістю ж цієї історії є те, що йдеться про любов не до прекрасної незнайомки, а про любов до власної дружини, — і собі теоретизує В. Шевчук. — Доводилося жити в найнятій кімнаті, і дружина поета, здається, не витримала випробування буднем, хоч терпіла більше десяти років».

І далі починаються фактичні та ситуативні незугарності. Що саме терпіла десять років дружина поета, і про які «випробування буднем» ідеться, якщо в Харкові вона прожила всього лише три роки? Хто саме «розкріпачився» і «згубив контроль над собою», себто з чийого боку була «реальна, дійсна, життєва», а не вигадана біографами зрада? І, нарешті, як бути зі свідченнями безпосередніх очевидців описуваних подій?

Вже у 1970-их роках подруга поетової дружини А. Воронець згадувала: «Коли я познайомилася з В. Ю. (Володимиром Юхимовичем. — І. Б.-Т.) — не пам’ятаю. Він бував у нас в Харкові і один, і з дружиною, з якою я приятелювала. Здається, у 1929-му році вона виїхала з Харкова, бо він захопився Кондратьєвою». Тож, як бачимо, «реальна» основа циклу «Зрада», як і всі гіпотези вищезгаданих дослідників, виглядає більш ніж сумнівною.

Утім, «прекрасною незнайомкою», про любов до якої йдеться у цій історії і якій поет присвячував свої вірші, виявилася зовсім інша особа. Нею була землячка В. Свідзінського, старша сестра відомої перекладачки М. Пілінської — Олена Чілінгарова (Пілінська), з якою поет познайомився ще у 1925-му році. Двадцятидев’ятирічна Чілінгарова разом з чоловіком своєї сестри І. Дніпровським відвідала сорокарічного літератора на його першому харківському помешканні, на Холодній горі. Сама вона, вчителька за фахом, жила в Харкові від 1924-го року, працюючи секретарем-друкаркою по редакціях різних видань. Аматорка мови й літератури, разом із своєю сестрою М. Пілінською, за якою свого часу упадав М. Куліш, ця приваблива жіночка була душею письменницького кола, до якого належали П. Тичина, І. Дніпровський, М. Куліш, О. Вишня, В. Свідзінський та ін.

Сестри Олена і Марія Пілінські

…Звичайно, усі ми дуже добре знаємо офіційну, себто закостенілу біографічну свідзініяну, тичиніяну та інші агіографічні життєписи радянського кшталту. Знаємо також те, як наші літературознавці в цивільному, що не спроможні відірватися від паперів і покрутити головою, геть забувають про людину заради вибудованої ними протягом кандидатських десятиліть схеми. Ба навіть сама схема, як ми вже пересвідчились на прикладі гіпотез вищезгаданих дослідників, буває зазвичай мертва: не розбереться в колізіях трикутника Свідзінський — Чілінгарова — Сулковська людина, яка озброєна самою лише логікою і яка не розуміє ірраціональної багатовимірности життя. «Свідзінський не міг…», «Неможливо уявити, щоби Пілінська й Куліш…» Та все він міг, і все можна уявити! Не тільки кохання взагалі, зраду взагалі, ненависть до подружнього життя взагалі треба пережити, але й найхимерніші переплетіння любовних почуттів. І все так чітко уявляється на бувалому в бувальцях леґендарному «тичинівському» дивані, почесно перевезеному вже у 1990-их з харківського помешкання Пілінських до місцевого Літературного музею.

Тож, як мовиться, сивина в голову, а чорт в бороду, і Свідзінський на початку 1930-их захоплений черговим коханням: вчащає до Пілінських на гостину, грає в карти з тамтешнім веселим товариством, присвячує вірші коханій (Загалом відомі три поезії, присвячені О. Чілінгаровій: «Не прийшла ти. Один без тебе…», «Смутно дзвонить зима…», «В колі світла електричного…»). Від того відволікає несподівана звістка про спробу самогубства поетової дружини З. Сулковської, яка з дочкою, нагадаємо, була у Вінниці. Втопитися в річці Буг цілком прозаїчно їй перешкодив випадковий рибалка. У своїх спогадах Мирослава Свідзінська пише, як батько, примчавши з Харкова, питався з болем у голосі: «Зіно, а може, ти хочеш, щоб ми разом жили? То зійдемось». На що була мелодраматична відповідь: «О, вже нам не жити».

Мірочка плаче

На стінах тихо плачуть Шевченко і Франко.

П. Тичина

От чому я минулої ночі за Єсеніном плакав вночі.

В. Сосюра

Дружина поета Зінаїда Свідзінська померла від черевного тифу у Вінниці в липні 1933-го року. Свідзінський залишився з дванадцятирічною Мирославою на руках. Її він любив безтямно. «Та є в мене дочка, мій паросток ніжний. Буде любити мене й вечорового», — сподівався на розуміння з її боку в майбутньому. Отож, любив: писав для неї вірші й казки, робив до них кумедні малюнки, вигадував химерні історії. Якось купив двох кішечок, одну з яких назвав Чорка (була чорна), і другу — Чача: сидячи, перебирала лапками, наче танцювала: «ча-ча-ча»… Але в побуті, річ ясна, поет був безпорадний. «Згадується мені наша квартира при школі, де вчителювала моя мама, — спогадувала пізніше М. Свідзінська. — Вечір. Мама пішла на засідання, ми з батьком удвох. Я плачу за мамою. Батько бере мене на руки і несе до мами, відчиняє двері в учительську: „Зіно, Мірочка плаче…“»

Поховавши дружину і повернувшись до Харкова, В. Свідзінський поновлюється на працю у «Червоному Шляху», відбувши перед тим дворічне марудне коректорство в газеті політуправління військового округу «Червона Армія» та злиденні заробітки у Техвидаві (січень — вересень 1932 p.). Дочку спочатку залишає у дружининої подруги А. Воронець, а сам знімає куток на харківській Москалівці. Через деякий час батько з дочкою оселяються разом на Новоселівці, по вул. Сухаревській, ч. 49. І вже від 1936-го року незмінно мешкають на Основі, по вул. Лютівській, ч. 29.

Про тогочасний цикл віршів, присвячений пам’яти З. Сулковської, зокрема, В. Шевчук значить: «Ця смерть була одним із найболючіших ударів його долі. Однак він не зламався, а, беремося судити, відкрив у своїй душі нові, незвідані глибини — найвищий розвиток обдарування Свідзінського фіксується саме у 30-ті роки, після цієї смутної події». Насправді ж, як стає знати, справжньою причиною поетичного піднесення В. Свідзінського було його безтямне захоплення О. Чілінгаровою. Навіть одіозний цикл «Зрада», який довгі роки заколихував уяву довірливих дослідників, пов’язаний з іменем цієї фатальної для поета жінки.

Отож «Олена Михайлівна», «мила Леночка», «Леся», до якої звертався «Свердлик», «Сведлик або Свердляр» (як підписувався В. Свідзінський у своїх листах до О. Чілінгарової), не надто жалувала бідного поета. «Часто згадую про Вас, мила Олена Михайлівна, і дуже хочу Вас бачити», — листував поет у липні 1932-го року з Вінниці, куди примчав рятувати дружину від самогубства. І тим самим липнем, але ще не поїхавши з Харкова, до неї ж, кам’янець-подільської музи, у відпустці: «Дуже часто згадую Вас і наші зустрічі, особливо останню, коли так не хотілося з Вами розставатися і коли я так безбожно довго сидів у Вас. Недурно Цампа так завзято не мене гавкала — вона