Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— О, це небезпечно! — поглузував Мейтей-кун. — Адже ти знаєш, що на світі є багато різновидів душевного розладу, приміром, сказ або мізантропія. Ти напевне хворів тоді скрипковим розладом душі.

— Е ні, тільки люди з такою чутливою душею можуть стати справжніми митцями. Що й казати, ти — вроджений геній, — Тофу-кун дедалі більше захоплювався Канґецу-куном.

— Це було саме напередодні дня народження Імператора. Геть усі домашні подалися на гарячі джерела з ночівлею. А я, об’явивши себе хворим, не пішов у гімназію, а цілий день пролежав у постелі. Лежав і думав, як то я ввечері піду купувати незабутню скрипку.

— Що ж, можливо, то був душевний розлад. Все одно ті звуки видались мені неземними. Відтоді я багато грав на скрипці, але такої чарівної мелодії не чув. 3 чим їх порівняти? Ні, словами цього не виразити.

— З коштовними самоцвітами, — виголосив Докусен-кун, та ніхто його не підтримав.

— Я двічі чув ці чарівні звуки, поки прогулювався біля крамниці. Як тільки почув утретє, вирішив будь-що купити скрипку. Хоч би мене осудили земляки, хоч би зневажали мешканці сусідніх префектур, хоч би мені довелося спустити дух під залізним кулаком закону. Врешті-решт, хоч би мене виключили з гімназії. Я відчув, що мушу купити скрипку.

— Ось це і є геній! Хто б інший на таке зважився? Просто заздрю. Я давно мріяв зазнати такого спопеляючого почуття, але нічого не виходило. Не пропускаю жодного концерту, якомога уважніше слухаю, а такого захвату не відчуваю, — промовляв Тофу-кун.

— Маєш щастя, що не відчуваєш. Сьогодні я про це спокійно згадую, а тоді… Такої муки ви собі не можете уявити. І знаєте, сенсей, а таки врешті зібрав усі сили й купив.

— Ого… А яким чином?

— Значить, ти пропустив уроки, вдавши хворого?

— Саме так.

— О, справді, це вже трохи геніально, — захоплено сказав Мейтей-кун.

— Цілісінький день я нетерпляче ждав заходу сонця, виглядаючи з-під ковдри. Але вечір не наставав. Не було ради, і я залазив під укривало, заплющував очі й чекав. Та дарма. Тільки висуну голову, бачу — сліпуче осіннє сонце заливає сьодзі. От досада! Мою увагу привернула продовгувата тінь, що ковзала по сьодзі.

— Що за продовгувата тінь?

— То висіла під дахом обчищена хурма.

— Он як. А що далі?

— Що ж я мав робити? Встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і з’їв одну сушену хурму.

— Смачна була? — з дитячою безпосередністю запитав господар.

— Ще й яка! Це ж вам не яка-небудь хурма, а з наших країв! У Токіо неможливо уявити собі її смак.

— Годі вам про хурму. Потім що ти робив? — втрутився Тофу-кун.

— Потім я знову забрався під укривало і, заплющивши очі, почав у думці молитися, щоб якнайшвидше настав вечір. Мені здалося, що минуло три-чотири години, та коли я висунув голову, то, на превеликий подив, осіннє сонце, як і раніше, заливало своїм сліпучим промінням сьодзі, на якому хилиталася вузька довга тінь.

— Я це вже чув.

— І так було не раз. Тоді я виліз з-під укривала, відсунув сьодзі, з’їв одну сушену хурму і вернувшись у постіль, в думці ревно склав молитву богам, благаючи їх якомога швидше наблизити вечір.

— Знову на тому самому місці?

— Сенсей, не забігайте вперед. Здається, я терпів у постелі яких три-чотири години, а вирішивши, що пора вставати, висунув голову. Але… Що за диво? Як і перше, сліпуче осіннє сонце осявало сьодзі, а на ньому гойдалася дoвгa тінь.

— Що, й цьому не буде кінця?

— Тоді я встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і, з’ївши сушену хурму…

— Знову хурму? Так без кінця і будеш уминати?

— Це я з нетерплячки.

— А нас ще більша нетерплячка бере.

- Сенсей, ви надто прудкі. Так важко розповідати.

- Слухати також не легко, — невдоволено зауважив ТоФу-кун.

— Я знаю, що вам нелегко, але що я можу вдіяти? А взагалі, я незабаром закінчу. Одним словом, я з’їдав сушену хурму, забирався під ковдру, вставав, знову їв хурму, аж поки під дахом жодної не лишилося.

— Мабуть, тоді й сонце зайшло?

— Якби ж! Я з’їв останню хурму, висунув голову, дивлюсь — як і раніше, сліпуче осіннє сонце заливало промінням съодзі…

— З мене досить. Цьому кінця-краю не буде.

— А мені, думаєте, не обридло?

— 3 твоєю витривалістю будь-яке діло можна доконати. Якби твої слухачі мовчали, ти б їм до ранку забивав баки своїм сліпучим осіннім сонцем. Скажи правду, коли ти врешті купиш скрипку? — не втримався Мейтей-кун. Лише Докусен-кун сидів незворушно — такий і вусом не моргне, хоч ти йому до завтра, до післязавтра торочи про сліпуче сонце. Канґецу-кун теж був цілком спокійний.

— Питаєте, коли я готуюся купити скрипку? Як тільки звечоріє, негайно піду. Жаль, що осіннє сонце, як і перше, сліпило очі, коли я висунув голову з-під укривала… Вашій теперішній досаді далеко до того мого страждання! Вже й хурми не стало, а сонце все не заходило. І тут я мимоволі заплакав. Тофу-кун, повір мені, я плакав з горя.

— Що ж, можливо. Адже митці живуть життям, сповненим пристрасті й розпачу. Я тобі співчуваю. Але, будь ласка, оповідай швидше, — заохочував Тофу-кун. Він лагідна людина, поважна, а виставляє себе жартуном.

— Я з дорогою душею, так сонце не заходить. Що я можу зробити?

— Якщо вже ти не можеш обійтися без того сонця, то перестань, — порадив господар. Видно, йому ввірвався терпець.

— Я перестану, а що ви скажете? Адже саме зараз починається найцікавіше.

— Ну, гаразд, слухаємо. Уявімо собі, що сонце вже зайшло.

— Це трохи надмірна вимога. Але задля вас, сенсей. я готовий і на це. Що ж, уявімо собі, що сонце зайшло.

— Прекрасно! — спокійно підсумував Докусен-кун.

Тут уже все товариство не стрималося і пирснуло.

— Отож, коли настав вечір, я полегшено зітхнув і вийшов з пансіону. Мені зроду не подобалися людні місця, тому-то я навмисне уникав комфортабельних кварталів, а знайшов притулок у хатині в глухому, забутому Богом. селищі…

— Забутому Богом селищі… Занадто сильно сказано, — заперечив господар.

— 3найшов притулок у хатині — теж перебільшення. Бо насправді ти винаймав кімнату на чотири з половиною татамі без токонома, — дорікнув Мейтей-куи.

Лише Тофу-кун похвалив:

— Не має значення, як було насправді. Важливіше — поетично висловитися.

— Дивно, як же