Читати книгу - "Чарівні створіння"

Я міг прочитати її історію з цих слів, почути з пісні.

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

Це день обрання о чарівній порі,

Та ці сторінки розсотають пітьму,

Палає вогонь — я не дамся йому…

Потім електрогітара уповільнила гру, і я почув нові рядки — закінчення пісні. Нарешті хоч щось отримало завершення. Слухаючи, я намагався не думати про сни, де ми боролися з брудом, вогнем, водою і вітром.

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік.

Хто день цей отримав — від страху не втік.

Обрати? Обратись? На сльози чи кров?

На сонце чи місяць? На смерть чи любов?

Гітара замовкла, і ми зупинилися в тиші.

— Як ти гадаєш…

Ліна затулила мій рот долонею — вона не хотіла чути ані слова. Я ще ніколи не бачив її такою: навколо неї витав холодний вітер, огортаючи її тіло і вилітаючи у відчинені двері за моєю спиною. Я не знав, від чого почервоніли її щоки — від холоду чи від сліз, але й не став питати. Ми лягли на Лінине ліжко і згорнулися в тісний клубок, аж доки не можна було зрозуміти, чиї руки й ноги були чиїми. Ми не цілувалися, але відчуття були подібні. Тієї миті ми стали ближчі одне до одного настільки, наскільки я ніколи не міг собі уявити.

Гадаю, що саме це відчуваєш, коли втрачаєш кохану людину. Навіть коли досі тримаєш її у своїх обіймах.

Ліна тремтіла. Можна було відчути кожне її реберце, кожну кісточку її тіла, і здавалося, що її рухи непідвладні думкам. Я забрав руку з її шиї і потягнувся по стьобану ковдру в ногах ліжка, щоб накритися нею. Ліна притулилася до моїх грудей, і я вкрив нас якнайщільніше. Тепер ми з головою заховалися у маленьку темну печеру, де було місце лише для нас двох.

Наш захисток зігрівся теплом подихів. Я поцілував холодні Лінині вуста, і вона відповіла на мій поцілунок. Повітря між нами наелектризувалося, і Ліна сховала обличчя в ямку на моїй шиї.

«Як ти думаєш, ми можемо залишитися так назавжди, Ітане?»

«Ми можемо зробити все, що ти хочеш. Це ж твій день народження».

Я відчув, як вона напружилася в моїх руках.

«Не нагадуй мені».

«Але я приніс тобі подарунок».

Вона підняла ковдру, щоб впустити трохи світла.

— Подарунок? Але я ж просила, щоб ти нічого не приносив…

— А з яких це пір я дослухаюся до того, що ти мені кажеш? Крім того, Лінк завжди казав мені: коли дівчина просить не купувати їй на день народження подарунок, то це означає, що ти обов’язково маєш його купити, та ще й коштовний.

— Не всі ж дівчата однакові.

— Добре, забудь.

Вона опустила ковдру і знову занурилася в мої обійми.

«То він такий?»

«Який?»

«Коштовний?»

«А я гадав, що тобі не потрібен подарунок».

«Мені просто цікаво».

Потайки посміхнувшись, я стягнув ковдру. Нам обом одразу стало холодно, а тому я хутко дістав з кишені джинсів маленьку коробочку і знову пірнув до Ліни. Аби вона розгледіла подарунок, я лишень трішки підняв край укривала.

— Опусти, холодно!

Я виконав її прохання, і навколо нас знову стало темно. Коробочка засвітилася зеленим, і я побачив тонкі Лінині пальці, що розв’язують сріблясту стрічку. Світло поширювалося, відливаючи яскравістю і теплом, аж доки Лінине обличчя не з’явилося навпроти мене в ореолі його тьмяного блиску.

— Це щось новеньке, — усміхнувсь я, дивлячись на неї в смарагдовому мерехтінні.

— Я знаю. Це триває цілісінький день з самого ранку. І незалежно від того, думаю я про світло чи ні.

— Прикольно.

Вона задумливо споглядала коробочку, нібито намагаючись до останнього відтягнути момент відгадки. Я збагнув, що сьогодні фактично це міг виявитися її єдиний подарунок. Окрім, звісно, вечірки-сюрприза, про яку я теж намагався не казати їй до останнього.

«Вечірка-сюрприз?»

«Ой».

«Ти, мабуть, жартуєш».

«Скажи про це Ридлі й Лінку».

«Та ти що? Що ж, сюрприз вдалий, але вечірки не буде».

«Краще відкрий коробку».

Кинувши на мене промовистий погляд, вона розгорнула подарунок, випромінюючи ще більше світла. Дивно, адже мій сюрприз не мав до цього жодного стосунку. Її лице подобрішало, і я знав, що розпитувань про вечірку поки що не буде. Таки спрацювало. Дівчата й коштовності. Хто б знав, але Лінк врешті-решт мав рацію.

Вона тримала в руках тонкий сяючий ланцюжок, з якого звисала каблучка. Різьблене кілечко з трьох видів золота — світло-рожевого, жовтого та білого, переплетених між собою.

«Ітане! Мені дуже подобається!»

Вона поцілувала мене, напевно, сотню разів, а я почав говорити, коли вона ще торкалася моїх губ. Я відчував, що повинен розповісти їй усе до того, як вона одягне ланцюжок, до того, як щось станеться.

— Це мамина каблучка. Дістав з її старої скриньки з коштовностями.

— Ти точно хочеш подарувати її мені? — запитала вона.

Я кивнув. Я не міг удавати, що це для мене неважливо. Ліна знала, як я любив маму, а тому це означало для мене все. Мені стало легше від того, що ми обоє це розуміємо.

— Тут немає коштовного каміння чи діамантів, але це дуже важлива для мене річ. Я певен, що мама була б не проти, аби я віддав каблучку тобі, тому що… ну, ти розумієш.

«Що?»

«Ну…»

— Ти хочеш, щоб я вимовив це по літерах? — мій голос тремтів і звучав дуже дивно.

— Прикро зізнатись, але з грамотністю в тебе не дуже.

Вона розуміла, що я уникаю відповіді, але все одно змушувала мене говорити. Мені більше подобалося, коли ми спілкувалися мовчки; подумки такому хлопцю, як я, висловитися набагато простіше. Я прибрав з її шиї волосся і застібнув ланцюжок. Він ліг, виблискуючи, понад тим намистом, яке вона не знімала ніколи.

— Тому що ти для мене особлива.

«Наскільки?»

«Мені здається, що відповідь висить у тебе на шиї».

«У мене на шиї багато чого висить».

Я торкнувся її намиста з амулетами. На вигляд — справжнісінький дріб’язок, та й більшість амулетів — дійсно найважливіший дріб’язок на світі. Сплющене пенні з діркою — з автомата біля ресторанчика навпроти кінотеатру, куди ми ходили на наше перше побачення; шматочок пряжі з її червоного светра, який вона одягнула на стоянку за водонапірною баштою і який постійно нагадував про суто нашу, секретну пригоду; срібний ґудзик, котрий я дав їй на удачу перед засіданням дисциплінарного комітету; мамина зірочка зі скріпки.

«Тоді