Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Чарівні створіння 📚 - Українською

Читати книгу - "Чарівні створіння"

271
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чарівні створіння" автора Камі Гарсія. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 124
Перейти на сторінку:
вулиці Голубиної, саме сходило сонце. Ґрінбраєр, чи, як його називали місцеві, єдине незоране поле в Гатліні, потроху оживав й готувався до сьогоднішнього інсценування. Цікаво, що я навіть не чув залпів артилерії за вікном — у моїй голові вони звучали гучніше.

* * *

Коли я злетів на веранду Рейвенвуду, мене гавкотом зустрів Мовчун. Ларкін теж стояв на сходах, притулившись до колони. Він був у шкірянці й грався зі змією, яка обвивалася навколо його руки. Спочатку я бачив його руку, потім — змію. Він робив це так само просто, як майстерний гравець тасує колоду карт, і я на хвилину розгубився від цього дійства. А ще від того, як гавкав Мовчун. Чесно кажучи, я не міг збагнути — гавкає він на Ларкіна чи на мене. Мовчун належав Мейкону, а ми з Мейконом не надто товаришували.

— Привіт, Ларкіне.

Він байдуже кивнув, і з його рота виринула хмарка пари, схожа на кільце диму. Вона попливла у холодне повітря і теж перетворилася на тоненьку білу змійку, котра вхопила свого хвоста і почала поглинати його, аж доки геть не зникла.

— На твоєму місці я б туди не заходив. Твоя дівчина… як би це сказати? — кусається…

Змія оповилася навколо його шиї — і перетворилася на комір шкірянки.

Тієї миті двері відчинила тітка Дел.

— Нарешті ти прийшов, а ми всі тебе чекаємо. Ліна в себе в кімнаті й нікого туди не впускає.

Я подивився на тітку Дел — вона була як ніколи розгублена. З її плеча мало не спадав шарф, окуляри сиділи на носі навскоси, а й без того кривувата ґулька розкрутилася в сиві пасма. Я нахилився, щоб обійняти її. Від неї пахло старими шафами Сестер — лавандовими ароматизаторами і постіллю, що передавалася з покоління у покоління. Позаду неї стояли Ріс і Раян, похмурі, як відвідувачі лікарні, котрі не знають, що розповість їм лікар про близького для них пацієнта.

Знову скидалося на те, що маєток налаштовувався на настрій Ліни, а не Мейкона. Чи, можливо, вони почувалися однаково? Якщо ви можете описати колір злості, то уявіть — ним були залиті усі стіни. Гнів, чи щось таке тієї ж температури й густини, звисав з кожної люстри, обурення впліталося в товсті килими, що устилали кімнату, ненависть мерехтіла під кожним абажуром. Підлога потопала в моторошних тінях особливо глибокої чорноти, що просякала собою стіни і вже навіть поповзла по моїх кедах, поглинаючи їх імлою. Абсолютною темрявою.

Я навряд чи зміг би описати кімнату. Я більше відчував її, і відчуття це було не з приємних. Будинок тиснув на мене, і я не наважувався зробити крок на розлогі сходи, що вели до Ліниної спальні. Я підіймався ними вже сотні разів і не те щоб не знав, куди вони ведуть. Але сьогодні все було інакше. Тітка Дел поглянула на Ріс і Раян, що теж пішли за мною, нібито я вказував їм дорогу до невідомого поля бою.

Не встиг я ступити на другу сходинку, як будинок здригнувся. Над моєї головою затрусилася люстра з тисячею свічок, і вони закрапали воском на моє обличчя. Я змигнув і відхилився. Раптом сходи під моїми ногами згорнулися й упали, викинувши мене у хол з вощеною підлогою, якою я проїхався чи не до середини. Ріс і тітка Дел відскочили, але я протягнув з собою бідолашну Раян, наче кулю по боулінговій доріжці. Підвівшись, я гукнув нагору:

— Ліно Дюкейн! Якщо ти знову нацькуєш на мене ці сходи, я особисто поскаржуся на тебе у дисциплінарний комітет!

Я піднявся на першу сходинку, потім на Другу. Нічого не сталось.

— Я подзвоню містеру Голлінзворту й особисто засвідчу, що ти небезпечно божевільна, — став я перестрибувати через сходинку аж до самого верху. — Бо якщо ти знов учиниш так зі мною, такою і будеш, чула?

А потім у моїй голові з’явився голос.

«Ти не розумієш».

«А., я знаю, що тобі страшно, але в цій ситуації не краще бути на самоті».

«Йди геть».

«Не піду».

«Я серйозно, Ітане. Йди геть. Я не хочу, аби з тобою що-небудь сталося».

«Я не можу».

Тепер я стояв перед входом у її спальню, прихилившись щокою до холодного білого дерева дверей. Я хотів бути з нею — бути настільки близько, наскільки б витримало моє серце, і якби вона не підпустила мене ближче, поки що я задовольнився б і цим.

«Ти тут, Ітане?»

«Тут».

«Я боюся».

«Я знаю, А.».

«Я не хочу завдати тобі шкоди».

«І не завдаси».

«Ітане, я не хочу тебе залишати».

«І не залишиш».

«А що як залишу?»

«Я чекатиму на тебе».

«Навіть якщо я стану темною?»

«Навіть якщо ти станеш дуже, дуже темною».

Вона відчинила двері й втягнула мене всередину. В спальні горлала музика. Я впізнав її. Це був майже геві-метал знайомої мені пісні:

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

Страхів тут шістнадцять найбільших твоїх,

Тут сни, де вшістнадцяте смак моїх сліз

І падаєш, падаєш, падаєш вниз…

Ліна мала такий вигляд, ніби проплакала всю ніч… хоча можливо, так і було. Коли я торкнувся її обличчя, то побачив на ньому ще не висохлі доріжки сліз. Я пригорнув її, і ми закружляли під пісню:

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

І грім, що у пам'яті в тебе не стих,

Шістнадцята миля, шістнадцятий шлях,

Шістнадцятий пошук, шістнадцятий страх…

Понад Ліниним плечем я бачив, який безлад панує у її кімнаті. На стелі потріскався і повідпадав тиньк, комод перевернувся догори дриґом, як після нашестя грабіжників. Вікна розлетілися вщент. Без шибок маленькі металеві рами схожі були на тюремні ґрати у середньовічному замку. А ув’язнена притискалася до мене, доки ми танцювали в обіймах мелодії.

І пісня тривала.

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

Вшістнадцяте стануть страхи на поріг,

Шістнадцять заклясти спішать часоплин,

Шістнадцять покличе — почує один.

Востаннє, коли я був у Ліниній кімнаті, її стелю вкривали хаотичні описи її найпотаємніших думок. Сьогодні вся можлива поверхня чорніла цілком розбірливими написами: Самотність тримає того, кого ти любиш, / коли ти знаєш, що можеш більше його не втримати. Це було написано по периметру стелі, а на стінах читалось: Навіть загублене в темряві, / моє серце зможе тебе відшукати. На дверях: Душа вмирає у долоні того, хто її тримає. На дзеркалах: Якби я могла втекти у надійний захисток, / я б зробила  це вже сьогодні. Навіть комод був списаний фразами: Tyт мене знайшов найтемніший день.

1 ... 102 103 104 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівні створіння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чарівні створіння"