Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Військо на нас веде син Потоцького, але гетьман розділив його на дві частини, — без жодних передмов і приповідок, відразу почав пояснювати Хмельницький. — Одну молодий Потоцький веде сушею, а інша, у якій переважно наші брати — городові козаки, пливе Дніпром. Цю другу частину війська дуже важливо переманити на наш бік. Разом із ними йде й мій кум, Михайло Кричевський. Вам потрібно поїхати їм назустріч і таємно переговорити з ним. Це зробиш ти, Владе. Ти єдиний, кого Кричевський бачив і хто знає умовну зозулю. Дізнайся в нього точно, скільки всього козаків іде і що за настрої серед них. Чи готові вони перейти на наш бік? Відповідь принесете мені в Жовті Води — там ми плануємо стати кошем. Тільки, соколики, бережіть себе! Багато поляків сновигають уздовж Дніпра — не попадіться! Ви мені потрібні живими. І цілими, — додав Богдан.

Хмельницький ніколи не ризикував марно своїми людьми, адже розумів, що життя його козаків важливіше за славу і владу — вони, їхні хоробрість та завзятість забезпечують і владу, і славу, і перемогу. А тепер йому дуже важливо було дізнатися, чи згодні реєстровики стати на його бік. Чи може він розраховувати на них? Гетьман усвідомлював, якою важливою буде ця майбутня перша битва, і залежно від отриманих відомостей складав план дії.

— Усе зрозуміло? — запитав Хмельницький.

Троє молодих козаків кивнули.

— Тоді з Богом, синки! — сказав гетьман. — Бережи вас Пречиста Діва!

Друзі попрямували обхідними стежками до Дніпра. Діяти потрібно було обережно, оскільки можна наштовхнутися на польський роз’їзд, який міг нишпорити Диким Полем, хапаючи козацьких шпигунів і людей, охочих долучитися до повстанців. На другий день шляху молоді козаки, швидко рухаючись уздовж річки, помітили велику флотилію байдаків. Сховавшись у густих придніпровських гаях, друзі дочекалися сутінку. Коли остаточно стемніло, усі троє, залишивши подалі коней, безшумно з різних боків підкралися до багать, що запалили козаки, які пристали на нічліг до берега. Було прохолодно, але безвітряно — ночі навесні, попри теплі, майже спекотні дні, завжди були холодні. Тишу сонного степу порушували лише далекі крики фазанів і говір людей біля вогнищ, у світлі яких було добре видно, що це городові козаки та іноземні найманці.

Троє чоловіків сиділи біля свого багаття трохи відокремлено від інших. Це були черкаський полковник Іван Барабаш, переяславський полковник Ілляш Караїмович і чигиринський полковник Михайло Кричевський — той самий, якому минулої осені Потоцький наказав схопити і стерегти Хмельницького до очікування подальших розпоряджень, але який його чи то проґавив, напившись до нестями, чи то відпустив із власної волі, чи то бранець сам утік, — істинної правди поляки так і не дізналися. За дивного потурання коронного гетьмана Кричевський теж брав участь у цьому поході. Він мовчки дивився в полум’я багаття великими виразними очима, не слухаючи розмов своїх товаришів. Це була удача! Дуже складно було б побачити серед юрби потрібну людину. Інакше Владові довелося б кувати зозулею всю ніч, аби його почув Кричевський.

Барабаш спокійно пив горілку з фляги й не бентежився, що перебував у воєнному поході, де належало посилити пильність. Така безпечність пояснювалася тим, що Барабаш серйозно не сприймав повстання й навіть не думав про те, що низові козаки можуть дати гідну відсіч, — він чудово розумів, що вони не мають ані артилерії, ані кінноти, ані значної кількості людей. Загалом, пан черкаський полковник досадував: якого біса цей йолоп Кричевський проґавив тоді Хмельницького? Створив усім мороку! Мало того, що цей пес шолудивий, Хмель, у нього королівські грамоти викрав, про що йому, Барабашу, доводиться мовчати, щоби зберегти свою голову на плечах, то тепер через нього ще й потрібно пертися в цей похід, коли можна спокійно жити вдома!

Ілляш хмільного не пив, оскільки розумів, що не на прогулянку вийшов, але весело просторікував про речі більш приємні, ніж війна, тому зовсім не звернув уваги, як дивно прокувала зозуля — спочатку двічі, потім чотири рази поспіль, а потім знову двічі. Не помітив цього і Кричевський. Він і далі в мовчанні сидів біля багаття, але раптом різко схопився, тримаючись за живіт, і поспішив геть.

— Що це з тобою, куме? — зі злорадним сміхом промовив Барабаш. — Невже живіт прихопило?

— А то ти сам не здогадуєшся! — огризнувся Кричевський і поспішив у бік діброви, саме туди, звідки зовсім нещодавно лунало дивне кування.

— Дивись, шаровари не забрудни, сучий сину, бодай твоєю мордою просо молотили! Чортів би тобі на загривок! — неголосно й зі злістю промовив йому навздогін Барабаш, на що Ілляш захихотів. Але сам Михайло чи то нічого не розчув, чи то вдав, що недочув.

Пан Кричевський квапливо добіг до дерев, а потім, увійшовши у темряву гаю, озирнувся — йому ніхто не дивився услід і ніхто не збирався за ним іти. Попереду пролунала солов’їна трель. Тоді полковник пішов на спів солов’я. Трель повела полковника у глиб гаю, але раптово припинилася. Він зупинився серед дерев, що густо росли, і прихилився спиною до найближчого стовбура, біля якого замовкла трель. Полковник вичікував. Але навколо було порожньо й тихо.

— Ох! Козаками проти козаків воювати однаково, що вовком землю орати! — неголосно вимовив Михайло Кричевський.

— Істинно так! — теж неголосно відповіли йому зверху. Полковник підняв голову й у темряві, яку трохи розсіювало світло зірок, усе ж роздивився обличчя Влада, що звісився з гілки. Кричевський відвернувся і став дивитися в бік.

— Скільки вас? — ледь чутним шепотом запитав Влад.

— Чотири тисячі козаків і дві — жовнірів[96], — теж ледь чутно відповів чигиринський полковник.

— Що люди думають?

— Незадоволені. Розлючені тим, що їх змусили скласти присягу і не хочуть воювати проти своїх. Серед жовнірів багато наших. Хоча багато хто