Читати книгу - "Діти"

По лавці повзали крихітні мурашки, схожі одна на одну, як дві краплі води. Одна мурашка вилізла Люді на палець і поповзла вгору, лоскочучи лапками шкіру. Людська рука, напевне, їй здавалась величезною гілкою дерева.

Жінка посміхнулась крізь сльози.

Подорожній прокинувся, і йому здалося, ніби він дуже довго спав. Тим більше, що уві сні бачив божевільного Антося. «Але до чого тут Греція, місто Салоніки?» — подумав він, схожий зараз на розгубленого хлопчика. Небо зблякло. Збиралося на вечір. Сіно потьмяніло, але земля ще берегла тепло. «Машина! — згадав він. — Що з нею?» Чоловік виглянув зі свого пахучого кубельця. Машина самотньо стояла край дороги. Нічого з нею не трапилось.

Він знову ліг, заплющив очі. Світло просочувалось крізь повіки, і вони легенько тремтіли. Чоловік застогнав. Якась болючо-солодка хвиля пройшла по його скоцюрбленому тілі. Він лежав сам посеред величезного скошеного поля наодинці з небом і сонцем.

Це не тільки було з ним, це було з усіма. Колючки підстерігали з усіх боків, очі не заплющувались, коли їм треба було не дивитись, вуха не глухли, коли потребували тиші, а язик німів, коли треба було говорити або кричати. То не він один, а це цілий світ, поглинутий своїм травленням, йшов байдужий і заклопотаний. А що він міг зробити? Сісти в машину і помчати світ за очі! Мчати якнайшвидше, але не переганяти часу. Це добре, що земля кругла. Бог хитро зробив її без країв, щоб люди не зривались у безодні. Але ж на планеті нашій вистачає глибоких ущелин і прірв. Падайте, люди, це все іграшкове і несправжнє…

Коли він брів до машини, струшуючи сіно з одягу, завважив коней, що паслися неподалік. Старі спрацьовані коні з обвислою шкурою. Вони попіднімали голови й дивилися на нього сторожко і сумовито. Щось було знайоме в тих сумних очах, але він не міг згадати, де ще бачив такі очі.

Подорожній встиг купити в продмазі, котрий вже зачинявся, їжі й пообідав і повечеряв за один раз. Вже добре смерклося, коли витер газетою руки і завів мотор. Тепер його починало муляти, куди ж він, власне, їде. Йшов уже третій день подорожі, а земля, як відомо, кругла. Він проїхав величезний бетонний міст через крихітну, геть розриту екскаваторами річечку і скраю дороги побачив дівчину з величезною сумкою. Дівчина стояла сама-самісінька в сутінках, напевно, чекала автобуса.

При світлі фар чоловік зауважив, що дівчина гарна, але він до того скучив за людьми, що коли б на цій зупинці сидів пес чи будь-яка інша істота, то все одно зупинився б. Тож загальмував.

— Сідайте, підвезу!

— Ні-ні, дякую! Я автобуса почекаю! — замахала дівчина руками.

— Та не бійтесь, мені просто сумно самому їхати…

— Ні-ні! — Дівчина оглядалась на всі боки, шукаючи рятунку від настирливого незнайомця.

— Слухайте! — сказав чоловік уже сердито. — Грошей мені ваших не треба. І взагалі, чого ви тремтите? Хіба я схожий на якогось бандита?

— А хто вас знає! — буркнула трохи присоромлено дівчина. — О, мій автобус!

— Ну, що ж, щасливої дороги!

Чоловік грюкнув спересердя дверцятами. І раптом збагнув, що нагадали йому очі коней. Такі очі були у тих двох дядьків, що стояли біля чайної: втомлені і сумні.

Перед тим, як вимкнути світло, Боб іще раз оглянув товариство, котре уособлювало цвіт провінційного міста.

На дивані супроти нього сиділи, обнявшись, Левко і Стелла — незмінна танцювальна пара. Стелла м’яла в руках сигарету, витягнувши далеко свої безконечно довгі ноги, які Бобу весь час доводилося переступати. Стелла ніде поки що не працювала, бо мала батьків з двоповерховим особняком і «Москвичем». Левко керував оркестром при ресторані «Червона рута». З-під його піджака завжди виглядав жилет такого самого кольору.

Боб, майже не затримуючись, ковзнув поглядом по землистому обличчі Юри, свого колишнього однокласника. Це була особа досить зухвала, що все ж трималася в певних межах. Юра всюди мав друзів, з якими міг нализатись, не витративши жодної копійки. Жора прийшов сам — без жінки і без коханки. Він займав посаду директора кінотеатру «Зоря» і підтримував такі зв’язки в мистецьких колах, котрі Бобові й не снились. Боб, правда, не завжди йняв віри тим фантастичним чуткам про пікантні пригоди Жори. Філька, відомий книголюб, був директором книгарні, але вдома бібліотеки не мав. Сприяв усіма силами друзям і знайомим у їхньому ентузіазмі щодо колекціонування книг. Зараз він сидів пригнічений, а може, так просто здавалося Бобу. Ходили уперто чутки, ніби станом книготоргівлі у нашому місті найсерйознішим чином зацікавилися співробітники ОБХСС.

Зеник і Зося сиділи в розлогих фотелях. Прийшли найраніше і гарно влаштувались. Зося була на рідкість пробивною жіночкою. Вона неймовірно швидко здобула квартиру, обставила її меблями, одягла себе й чоловіка, хоч працювала лише скромним товарознавцем. Зоська, проте, мала одну слабість. Досить було їй трохи випити, як у неї починався приступ істерики. Зося любила казати: «З моїм темпераментом…» Що ж, глянувши на цю жагучу брюнетку, можна було не сумніватися в її